Розділ 54

— Господар просив переказати, щоб ви почувалися як удома. — Із цими словами він пішов, залишивши Ленґдона й Софі самих.

Софі вирішувала, на яку із пам’яток старовини, що стояли біля каміна, їй краще сісти: на оксамитову канапу епохи Ренесансу, на дерев’яне крісло-качалку з підлокітниками у вигляді орлиних кігтів чи на одну з двох кам’яних лав, які неначе потрапили сюди з якогось візантійського храму.

Ленґдон розгорнув піджак, витяг скриньку, підійшов до канапи й запхав її під низ так, щоб не було видно. Тоді стріпнув піджак, надягнув, розгладив лацкани і, усміхнувшись Софі, сів просто над тим місцем, де був захований скарб.

«Отже, на канапу», — подумала Софі й сіла поряд із ним.

Задивившись на вогонь, що потріскував у каміні, насолоджуючись теплом, Софі раптом подумала, що дідусеві ця кімната, мабуть, дуже б сподобалась. На стінах, оздоблених панелями з темного дерева, висіли картини старих майстрів; в одній із них Софі одразу розпізнала Пуссена, другого дідусевого улюбленця після да Вінчі. На камінній полиці стояв алебастровий бюст богині Ісіди; здавалося, вона пильно стежить за всім, що відбувається в кімнаті.

Під єгипетською богинею, в самому каміні, були дві горгулії з каменю, вони правили за підставки для дров. Чудовиська грізно роззявили пащеки, у яких виднілися чорні порожнини глоток. У дитинстві Софі завжди боялась горгулій — це тривало доти, доки дідусь одного разу під час зливи не привів її до собору Нотр-Дам. Вони піднялися аж нагору.

— Принцесо, поглянь-но на ці дурненькі створіння, — сказав він їй, показуючи на горгулій, у яких із пащ хлистала вода. — Чуєш, як смішно в них булькає в горлі? — Софі кивнула і мимоволі усміхнулась, прислухаючись до чудернацьких звуків. — Вони полощуть горло, — пояснював дідусь. — Гур-гур-гур! І тому їх так смішно назвали — горгулії. — Відтоді Софі перестала їх боятися.

Ці теплі спогади навіяли на неї сум, серце знову стиснув гострий біль утрати. Дідуся більше немає. Вона уявила криптекс, що лежав під канапою, і подумала: цікаво, чи знатиме Лі Тібінґ, як його відкрити. І взагалі, чи варто його запитувати. Дідусь, умираючи, наказав їй знайти Роберта Ленґдона. Він ані словом не згадав, що треба залучити ще когось. «Але ж ми мусили десь сховатися», — сказала собі Софі, вирішивши довіритися інтуїції Ленґдона.

— Сер Роберт! — почувся громовий голос у них за спиною. — Бачу, ви подорожуєте не сам, а з чарівною супутницею.

Ленґдон підвівся. Софі теж зірвалася на ноги. Голос долинав згори, із закручених сходів, що вели на другий поверх, де було темно. Хтось ішов донизу, у затінку було видно лише невиразні обриси постаті.

— Добривечір, — гукнув Ленґдон. — Сер Лі, дозвольте відрекомендувати вам Софі Неве.

— Це велика честь для мене, — Тібінґ вийшов на світло.

— Дякую, що прийняли нас. — Софі побачила, що господар має на ногах металеві скоби і ходить на милицях. Тому він так повільно спускався сходами. — Уже доволі пізно.

— Так пізно, дорогенька, що вже рано. — Він розсміявся. — Vous n’êtes pas Américaine?[25]

Софі похитала головою.

— Parisienne.[26]

— У вас чудова англійська.

— Дякую. Я навчалася в Роял Холлоузе.

— Тоді зрозуміло. — У затінку Тібінґ пересувався повільніше. — Можливо, Роберт казав вам, що я викладав там неподалік — в Оксфорді. — Він хитро підморгнув Ленґдонові. — Звісно, я подався ще й до Гарварду, щоб там мене ознайомили із правилами безпеки.

Нарешті господар дійшов до кінця сходів. Софі подумала, що він не більше схожий на рицаря, ніж сер Елтон Джон. Сер Лі Тібінґ виявився доволі огрядним, червонощоким літнім чоловіком із рудим волоссям і веселими карими очима, що пускали бісики. Він мав на собі гофровані штани і вільну шовкову сорочку, а поверх неї — жилет кольору пейслі. Попри алюмінієві скоби на ногах, тримався він дуже прямо, з гідністю, і, можливо, це зумовлено не так свідомими зусиллями, як аристократичним походженням.