Розділ 24

Сайлас, задерши голову, уважно розглядав чималенький єгипетський обеліск, що стояв у церкві Святої Сульпіції. Кожний м’яз у нього був напружений від радісного збудження. Він іще раз подивився довкола, аби пересвідчитися, що в церкві нікого немає. Тоді став навколішки біля підніжжя обеліска — не з благоговіння, а з потреби.

Наріжний камінь захований під лінією троянди.

Біля підніжжя обеліска в церкві Святої Сульпіції.

Так сказали всі четверо членів братства.

Стоячи навколішки, Сайлас обмацав кам’яні плити підлоги. Ні тріщинки, ні якогось знаку, який би свідчив, що плиту можна відсунути. Тоді він почав тихенько стукати по підлозі кісточками пальців. Стукав по кожній плиті, що прилягала до мідної лінії з одного чи з другого боку, просуваючись щораз ближче до обеліска. Нарешті одна з плит відлунила дивним звуком.

Тут, під підлогою, порожньо!

Сайлас усміхнувся. Його жертви казали правду.

Підвівся й роззирнувся у пошуках чогось, чим би можна було розбити плиту на підлозі.

Сестра Сандрін, що причаїлась на балконі, ледь не скрикнула, та вчасно опанувала себе. Справдилися її найгірші побоювання.

Гість виявився не тим, за кого себе видавав. Таємничий монах з «Опус Деї» завітав до церкви Святої Сульпіції з іншою метою.

З таємною метою.

«Не тільки ти маєш таємниці», — подумала вона.

Сестра Сандрін Біейль була не лише хоронителькою церкви. Вона була ще й вартовою. І цієї ночі старовинні коліщатка знову закрутилися. Поява цього незнайомця біля підніжжя обеліска була сигналом від братства.

Мовчазним сигналом тривоги.