Розділ 67

«Рейндж-ровер» кольору «чорний металік» був повноприводний, мав стандартну коробку передач, потужні поліпропіленові фари, удосконалену освітлювальну арматуру і кермо справа.

Ленґдон був радий, що не він керував автом.

Слуга Тібінґа Ремі, виконуючи накази господаря, вміло вів важкий джип залитими місячним сяйвом полями, що простягалися за Шато Віллет. Не вмикаючи фар, він перетнув відкритий пагорб і тепер спускався довгим схилом, дедалі більше віддаляючись від маєтку. Схоже, він прямував до зубчастої кромки лісу, що виднілася вдалині.

Ленґдон сидів поряд із водієм і тримав на колінах криптекс. Обличчям він повернувся до Тібінґа й Софі, що розташувалися ззаду.

— Як голова, Роберте? — з турботою в голосі запитала Софі.

Ленґдон змусив себе усміхнутися.

— Дякую, краще. — Біль був нестерпний.

Тібінґ озирнувся через плече на зв’язаного монаха, що лежав у тісному багажному відділенні за заднім сидінням. Тібінґ тримав на колінах його пістолет і нагадував стару фотокартку британця, що виїхав на сафарі й позує над своєю здобиччю.

— Який же я радий, що ви сьогодні заскочили, Роберте, — сказав Тібінґ із такою щасливою усмішкою, наче йому вперше за довгі роки випала нагода розважитись.

— Вибачте, Лі, що я втягнув вас у це.

— Ну що ви! Я все життя мріяв бути в це втягнутим. — Тібінґ дивився повз Ленґдона крізь вітрове скло. Попереду темніла смуга густої зелені. Він поплескав Ремі по плечу. — Пам’ятай, при гальмуванні — жодних фар. Якщо треба, скористайся запасними гальмами. Хочу трохи заглибитись у ліс. Не варто ризикувати, щоб нас не помітили з будинку.

Ремі вимкнув двигун і на холостому ходу обережно скотився в отвір між деревами. Щойно авто виїхало на зарослу лісову дорогу, дерева геть заступили місяць і стало зовсім темно.

«Я ні дідька не бачу», — думав Ленґдон, намагаючись розрізнити хоч якісь обриси попереду. Всюди була тільки чорна пітьма. Ліворуч по вікнах шкребли гілки дерев, і Ремі трішечки звернув у протилежний бік. Нарешті він більш-менш вирівняв авто і проїхав так ярдів зо тридцять.

— Молодець, Ремі, — сказав Тібінґ. — Наче достатньо від’їхали. Роберте, натисніть, будь ласка, он ту синю кнопочку, відразу під вентилятором. Бачите?

Ленґдон знайшов потрібну кнопку і натиснув.

На стежку перед автом полилося м’яке жовтаве світло. Виявилось, що обабіч шляху тягнеться густий чагарник. «Протитуманні фари», — збагнув Ленґдон. Вони давали саме стільки світла, щоб було видно дорогу. Авто вже достатньо заглибилось у ліс, у ці фари не могли його виказати.

— Що ж, Ремі, — задоволено мовив Тібінґ. — Фари увімкнені. Наше життя в твоїх руках.

— Куди ми їдемо? — запитала Софі.

— Ця стежка тягнеться лісом кілометрів зо три, — відповім Тібінґ. — Проходить через мої володіння і звертає на північ. Якщо ми не наткнемося на якусь калюжу чи на повалені дерева, то виїдемо неушкоджені на шосе номер п’ять.