Розділ 42

Депозитарний банк Цюриха працював двадцять чотири години і надавав увесь сучасний набір анонімних послуг у традиції швейцарського номерного рахунку. Він мав філії в Цюриху, Куала-Лумпурі, Нью-Йорку й Парижі і за останні роки розширив спектр послуг, запропонувавши клієнтам сейфи для зберігання цінностей із повністю комп’ютеризованим доступом.

Найбільший прибуток банк отримував від своєї найдавнішої і найпростішої послуги — анонімних сейфів. Клієнти, яким треба було зберігати якісь цінності — від акцій до цінних картин, — могли покласти їх тут, не називаючи жодних імен, і забрати в будь-який час, теж цілком анонімно. Конфіденційність забезпечувалась багаторівневою системою захисту із використанням найсучасніших технологій.

Софі зупинила авто перед банком. Ленґдон подивився з цікавістю на безкомпромісну архітектуру цієї споруди і відчув, що Депозитарному банкові Цюриха не властиве почуття гумору. Прямокутна призма без вікон, неначе відлита зі сталі. Схожа на величезну металеву цеглину будівля стояла на деякій відстані від дороги. Над її фасадом світився величезний симетричний неоновий хрест.

Репутація швейцарських банків як таких, що забезпечують максимальну конфіденційність, давала країні величезні доходи. Однак у мистецькому світі до таких закладів, як оцей, ставилися неоднозначно, бо в них злодії могли зберігати викрадені цінності роками, аж доки пристрасті навколо їх зникнення зовсім стихнуть. Спеціальні закони, що захищали недоторканність приватного життя, робили ці сейфи недоступними для поліції, і самі вони були прив’язані до номерних рахунків, а не до конкретних імен. Тож злодії могли спати спокійно, знаючи, що викрадені цінності перебувають у надійному місці і що вистежити за ними їх самих неможливо.

Софі зупинила авто перед масивною брамою, що перегороджувала під’їзд до банку — вимощену цементом похилу доріжку, яка спускалася під будинок. Відеокамера над брамою дивилася просто на них, і Ленґдонові здалося, що, на відміну від відеокамер у Луврі, ця відеокамера справжня.

Софі опустила вікно і глянула на екран, вмонтований біля брами з боку водія. На ньому були вказівки сімома мовами. Першою йшла англійська:

Софі витягла з кишені золотий ключ із вирізаними лазером зарубками і знову подивилась на екран. Під ним був трикутний отвір.

— Щось мені підказує, що ключ підійде, — зауважив Ленґдон.

Софі встромила ключ в отвір так, що весь його трикутний стрижень зник усередині. Очевидно, цей ключ не треба було повертати: брама відразу відчинилася. Софі відпустила гальма, і авто покотилося похилою доріжкою до наступної брами, біля якої теж був екран. Перша брама тим часом зачинилися, і вони опинилися в пастці, наче корабель у шлюзі.

Ленґдонові це відчуття не подобалося. «Сподіваймося, що друга брама теж відчиниться».

На другому екрані була вже знайома команда:

Софі встромила ключ, і брама миттю відчинилась. За кілька секунд вони вже котили цементованою доріжкою у саме черево банку.

Підземний гараж був невеликий, розрахований приблизно на дванадцять автомобілів, у ньому горіло тьмяне світло. У його протилежному кінці Ленґдон розгледів головний вхід до банку. Бетонною підлогою тягнувся червоний килимок, він вів до величезних дверей, неначе викутих із суцільного бруска металу.

«Ось вам подвійний зміст, — подумав Ленґдон. — Ласкаво просимо і водночас стороннім вхід заборонено».

Софі припаркувала авто поблизу входу й заглушила двигун.

— Зброю краще залиш тут.

«Із задоволенням», — подумав Ленґдон і поклав револьвер під сидіння.

Вони вийшли з авта й попрямували червоним килимком до сталевих дверей. Ці двері не мали клямки, але збоку на стіні був іще один трикутний отвір. Цього разу не давалося жодних вказівок.

— Нетямущим вхід заборонено, — сказав Ленґдон.