Розділ 100

Єпископ Арінґароса зазнав у житті немало фізичних страждань, але цей пекучий біль у грудях від кулі був якийсь дивний. Глибокий і тяжкий. Здавалося, це не тіло, а душа його стікає кров’ю.

Він розплющив очі, силкуючись щось побачити, але на обличчя лився дощ, і все перед очима розпливалось. «Де я?» Він відчував, що чиїсь сильні руки тримають його, несуть кудись його обм’якле тіло, наче шматяну ляльку, а краї ряси лопочуть на вітрі.

Насилу піднявши руку, Арінґароса витер очі і побачив, що чоловік, який тримає його на руках, — це Сайлас. Здоровенний альбінос, важко дихаючи, йшов крізь туман і несамовито кричав щось про лікарню. Червоні очі тупо дивилися вперед, по блідому, заляпаному кров’ю обличчю, текли сльози.

— Сину мій, — прошепотів Арінґароса, — ти поранений.

Сайлас подивився на єпископа, риси його обличчя спотворило страждання.

— Пробачте мені, отче. Я дуже завинив перед вами. — Здавалося, йому ледве стає сили говорити.

— Ні, Сайласе, — заперечив Арінґароса. — Це ти мені пробач. Я сам в усьому винний. — «Учитель пообіцяв, що вбивств не буде, і я наказав тобі в усьому його слухатися». — Я відчайдушно хотів вірити. І дуже боявся. Нас із тобою обдурили. — «Учитель і не збирався віддавати нам Ґрааль».

На руках у чоловіка, якого він прихистив багато років тому, єпископ Арінґароса неначе перенісся в минуле. До Іспанії, де вони з Сайласом разом побудували невеличку католицьку церкву. Потім до Нью-Йорка, де на славу Господа він спорудив височенний центр «Опус Деї» на Лексінґтон-авеню.

П’ять місяців тому Арінґароса одержав жахливі новини. Справа його життя опинилась під загрозою. Він яскраво пригадав зустріч у замкові Ґандольфо, що змінила його життя. Тоді він почув новину, з якої і розпочалось усе це лихо.

Арінґароса заходив до Астрономічної бібліотеки замку Ґандольфо з високо піднесеною головою, сподіваючись побачити тут численних представників Ватикану, яким нетерпеливилося привітати його із завершенням великого проекту на підтримку католицтва в Америці.

Але в бібліотеці було лише троє осіб.

Секретар Ватикану. Огрядний. З похмурим обличчям.

Два італійські кардинали. Лицемірні. Самовдоволені.

— Секретарю?.. — вимовив спантеличений Арінґароса.

Секретар потиснув Арінґаросі руку і показав на стілець навпроти себе.

— Будь ласка, сідайте.

Арінґароса сів, відчуваючи, що щось тут не так.

— Я не мастак вести салонні розмови, єпископе, — сказав секретар, — тож дозвольте скажу вам відверто, для чого вас викликали.

— Прошу. Говоріть прямо. — Арінґароса зиркнув на двох кардиналів, які, здавалося, міряли його злорадними поглядами.