Розділ 94

Сент-джеймський парк — це острівець зелені в самому серці Лондона, громадський парк, що межує з Вестмінстерським, Букінгемським і Сент-джеймським палацами. Король Генріх VIII свого часу обгородив це місце і розводив тут оленів для полювання. Тепер же парк відкритий для всіх охочих, і сонячним пообіддям тут можна побачити лондонців, що відпочивають під вербами або годують пеліканів, які живуть у ставку. Предків цих пеліканів колись подарував королю Карлові II російський посланець.

Сьогодні Учитель пеліканів не бачив. Замість них негода пригнала сюди з океану чайок. Ними були всіяні всі галявини — сотні птахів із білими грудками дивились усі в один бік, терпляче перечікуючи шквали вологого вітру. Попри ранковий туман, з парку чудово було видно парламент і Біґ-Бен. А далі, за зеленими галявинами, ставком і витонченими силуетами плакучих верб, височіли шпилі будівлі, де була могила рицаря. Тому Учитель і наказав Ремі приїхати саме сюди.

Учитель підійшов до передніх дверей лімузина. Ремі нахилився і відчинив їх зсередини. Учитель не поспішав — відпив коньяку з пласкої пляшки, яку мав зі собою. Витер вуста і лише тоді сів поряд із Ремі й зачинив дверцята.

Ремі простягнув наріжний камінь, наче трофей.

— Ще трохи — і ми б його втратили.

— Ти добре попрацював, — похвалив його Учитель.

— Ми разом добре попрацювали, — відповів Ремі і поклав камінь до нетерплячих рук.

Учитель довго милувався ним, усміхаючись.

— А револьвер? Ти обтер його?

— Лежить у бардачку, там, де я його й знайшов.

— Супер! — Учитель відпив іще ковток і простягнув пляшку Ремі. — За наш успіх! Кінець уже близько.

Ремі вдячно прийняв пляшку. Коньяк був солонуватий, але він не надав цьому значення. Тепер вони з Учителем — справжні партнери. Ремі відчув, що піднявся на вищий щабель у житті. «Я вже ніколи не буду слугою. Він дивився на берег ставка, і Шато Віллет здавався йому далеким, як сон».

Потягнувши ще коньяку, Ремі відчув, як жилами розтікається приємне тепло. Але вже за кілька секунд тепло в горлі змінилося на жар. Ремі послабив краватку. Відчувши неприємний присмак у роті, він віддав пляшку Учителеві.

— Мені вже, мабуть, досить, — вимовив кволо.

Учитель забрав пляшку і сказав:

— Ремі, тобі відомо, що ти єдиний знаєш моє обличчя. Я дуже тобі довірився.

— Так, — відповів той. Його лихоманило, і він ще послабив краватку. — І цю таємницю я заберу з собою в могилу.

Учитель довго мовчав.

— Я тобі вірю, — вимовив нарешті. — Поклавши коньяк і наріжний камінь до кишені, Учитель відчинив бардачок і витяг мініатюрний револьвер. На мить Ремі охопив страх, але Учитель просто запхав револьвер до кишені штанів.