Розділ 8

Усе починалося більш-менш спокійно, принаймні галактикам потрібно було представитися публіці перед тим, як зіткнутися. Я водив по нотному стану пальцем доти, доки не досягнув поставленої мною червоної позначки. Тоді заховав партитуру до кишені й обережно визирнув із дверей. Коридор порожній, так і мало бути. Впевненим кроком я йшов коридором, а підлога піді мною вже трусилася у передчутті галактичних катаклізмів.

На дверях висів напис «Стороннім вхід заборонено». Діставши з однієї кишені чорну маску, я зняв капелюха й надягнув його, ключі від дверей видобув з іншої. Мені не хотілося гаяти час із з відмичками, тож під час попередніх відвідин цього місця я потурбувався про те, щоб мати ключі. Я повернув ключ, так би мовити, у такт із музикою. В мить активізації галактичних рухів я рвучко відчинив двері й уступив до кімнати.

Цього, звісно, ніхто не почув, але мою появу помітив літній чоловік. Він повернувся та здивовано подивився на мене, ручка випала з його ослаблих пальців, а руки автоматично злетіли вгору, щойно я вихопив із внутрішньої кишені свій приголомшливий, хоч і несправжній, пістолет. Інший, молодший, службовець не особливо злякався, кинувся в атаку й — упав непритомний на підлогу поряд зі зламаним стільцем.

І все це без звуку. Чи, точніше, звуків було повно, але жодного з них не чув навіть я сам через музику, яка наближалася до кульмінації — оглушливого тріску, — горопашні галактики стояли за крок від своєї кончини. Треба ворушитися, бо надходила найгучніша частина.

З кишені пальто я вийняв дві пари наручників, замкнув одну з них на щиколотці старшого чоловіка та на ніжці стола, за яким він сидів; при тому опустив його руки, щоб він не втомився їх тримати. Потім те саме зробив зі сплячим красенем. Саме час. Я взяв пластикову вибухівку з іншої кишені — у моєму одязі було справді багато кишень — і приладнав її до сейфа, якраз над замком. Вони, мабуть, почувалися тут у безпеці з усіма своїми застережними заходами. Вечірній виторг замикали у сейфі за присутності озброєної охорони до ранку. А вранці за присутності інших озброєних охоронців його діставали. Я натиснув кнопку на радіо-пульті вибухівки та перебіг на іншу частину кімнати, де разом із іншими убезпечився від вогню.

Кожна незакріплена річ у кімнаті підстрибувала, зі стелі сипався тиньк. Іще не час. Я скористався цими секундами, щоб вирвати телефонні шнури. Нічого патякати під час концерту.

Майже! Я подумки тримав партитуру перед очима й тієї миті, коли галактики зіткнулися, натиснув кнопку.

Здалося, сейф вибухнув безгучно. Я майже оглух тут, в офісі, але не від вибуху, а від цієї музичної катастрофи, і тільки дивувався, як багато людей готові оглухнути в ім’я мистецтва. Зачудування не завадило мені вигрібати банкноти з сейфа просто у валізу для інструментів. Коли валіза наповнилася, я помахав капелюхом своїм тимчасовим полоненим — одному з вибалушеними очима й іншому непритомному — і вийшов геть. Поклавши чорну маску назад до її рідної кишені, я непоміченим покинув театр через аварійний вихід.

Я жваво прокрокував два квартали до підземного переходу, злившись із натовпом перехожих, які поспішали сховатися від дощу. Униз сходами, коридором до повороту на станцію. Приміські поїзди щойно рушили, і коридор збезлюднів. Я зайшов до телефонної будки та змінив зовнішність за чітко визначені двадцять дві секунди. З валізи зірвав тканину-покриття чорного кольору; валіза, що під чорним, виявилася білою. Виступ для інструментів також зник. Його було зроблено з тонкого пластику, який легко зняти. Разом із чорною тканиною я поклав його до кишені. Чорний капелюх, коли я його вивернув, перетворився на білий. Зникли чорні вуса та борода. Після цього я вивернув пальто, яке зі споду було… правильно, білим. Переодягнений так, я попрямував на станцію й разом з іншими пасажирами далі на вихід, до стоянки таксі. Довго чекати не довелося, таксі невдовзі під’їхало, гостинно відчинивши двері. Я заліз досередини та широко всміхнувся роботу-водієві.

— Добрий чловіч, відзи мне до готелю «Арболаст», — промовив я, імітуючи зуринійський акцент, бо в цей час якраз прибув поїзд із Зуринджії.

— Замовлення не прийнято, — заявила залізяка.

— Готель «Арболаст», шматку заліза! — зарепетував я. — «Арболаст»!

— Прийнято, — сказав робот, і таксі рушило.

Прекрасно. Розмови у цих таксі записують на молекулярний програвач, усі записи зберігають упродовж місяця. Якщо колись будуть перевіряти, програвач видасть цей запис. Моє замовлення в готелі завбачливо зроблено з термінала в Зуринджії. Може, я занадто обережний. Але мій девіз — «Це неможливо». Я маю на увазі — бути занадто обережним.

Готель дорогий і зі смаком декорований арболастом у кожному коридорі й кімнаті. Мене догідливо допровадили до кімнати з арболастовим торшером, робот-портьє вшився геть із п’ятибаксовою монетою в кишеньці для чайових.

Я відніс валізу до спальні, зняв вологе пальто, дістав пиво з холодильника, і тут у двері постукали.

Так швидко! Якщо це Слон, то він майстер маскування, бо я не помітив за собою хвоста. Але хто ще це міг бути? Я вагався, а потім усвідомив, що є лише один спосіб отримати відповідь. З привітною усмішкою на випадок, якщо до мене раптом завітав сам Слон, я відчинив двері. Усмішка одразу ж згасла.

— Вас заарештовано, — оголосив детектив у цивільному, тицяючи бляху.

Його напарник тримав мене на мушці великого пістолета — для того, мабуть, щоб я швидше усвідомив свій новий статус.