Розділ 7

У вільний час я перефарбував фургон (це йому не завадило!), причепив новий номер, змінив таблички на дверях. Минула субота, мене трусило від нетерплячки. Щоб згаяти час в очікуванні пізньої години, коли каса вже повна, я, при вусах і зморшках, неквапливо насолодився смачним ленчем. Поїздка за місто дуже втішила, я добувся потрібного місця близько до службового входу до парку в призначений час. Трохи хвилюючись, надягнув тонкі рукавички. Утім, за мить азарт авантюри переважив хвилювання й страх. З усмішкою я простягнув руку й увімкнув апарат.

Пішов невидимий радіосигнал, а я спробував уявити, що відбувається. Сигнал зі швидкістю світла досяг приймача та побіг дротом далі, до маленького вибухового пристрою. Невеликий вибух, якраз достатній, щоб зламати засув одного з подавачів жетонів, але водночас залишити неушкодженою трубу. Щойно засув зламався, потужний струмінь кольорових пластикових жетонів забив із подавача. Отакий-от я благодійник! Як би дякували мені діти, коли б знали, хто влаштував їм таку радість.

Але це ще не все. Щохвилини мій передавач видавав наступний сигнал, ламався інший засув, починалася нова злива жетонів. І так багато разів. Дочекавшись слушної миті, я завів двигун фургона, під’їхав до службових воріт луна-парку й припаркувався так, щоб напис на дверях фургона «Ремонт паркового обладнання» було видно охороні.

— Мені тут телефонували, — сказав я охоронцю. — У вас, здається, проблеми?

— Не проблеми, — відповів охоронець, відчиняючи ворота, — більше схоже на заколот. Тобі відомо, де потрібна будівля?

— Звісно! Допомога вже їде!

Хоч як я силкувався уявити наслідки своєї маленької диверсії, реальність перевершила всі сподівання. Діти, горлаючи, мов навіжені, оточили апарати, що випльовували жетони, дехто працював ліктями, щоб досягти призових місць у перших рядах. Їхній щасливий лемент буквально оглушував, а адміністрація й охорона ніяк не могли погамувати цю хвилю божевілля. На службовій доріжці стриміло трохи менше народу, але однаково, щоб пропхатися крізь тих, хто запізнювався по щастя, доводилося просуватися обережно, з ногою на гальмі. Коли я наблизився, двоє охоронців відштовхували дітей від чагарників.

— Якісь проблеми з автоматом? — запитав я солоденько.

Відповіді охоронця потонули у дитячому верескові. Мабуть, це й на краще. Він відчинив двері та запхав мене та мою валізу для інструментів досередини будівлі. Там четверо службовців уже боролися з машинами. Їм не вдавалося їх вимкнути, бо я подбав про замикання в розподільній коробці. Лисий чоловік якраз підходив до залізного дроту з ножівкою, коли я пригрозив йому пальцем:

— Це буде вдала спроба самогубства. Тут лінія під напругою.

— У тебе є кращі ідеї, придурку? — огризнувся він. — Це ваші бісові машини. Давай, працюй!

— Уже починаю, — кинув я, розчахнувши валізу для інструментів, у якій лежав лише блискучий металевий балон. — Оце має допомогти, — сказав я, зриваючи верхній клапан і спрямовуючи струмінь подалі від себе. Останнє, що помітив, — це вирячені від здивування очі службовців. Чорний дим заповнив усю кімнату, зовсім застилаючи огляд.

Я на це очікував, а вони — ні. Міцно тримаючи валізу для інструментів у руках, я відміряв чотири кроки у напрямку до сейфа. Звуки моїх кроків заглушували їхній лемент і брязкіт жетонового дощу. Сейф легко піддався; кришку коробки для інструментів я приладнав якраз навпроти борту сейфа, нахилився, намацав сейф, перекинув його у свій контейнер, швидко пересипав гроші та захряснув кришку. Моє наступне завдання — упевнитися, що відповідальність за цей злочин припишуть тому, кому я бажаю її приписати. Картка із зображенням шахового слона лежала у моїй верхній кишені. Я дістав її й обережно поклав до сейфа. Потім замкнув його, щоб абсолютно впевнитися: моє послання потрапить до потрібних рук і не загубиться в метушні. Тільки після цього я схопив сумку, що тепер поважчала, розвернувся та зорієнтувався на вихід.

Я розрахував, що до виходу маю ступити дев’ять кроків. Удалося зробити лише п’ять, коли чиїсь могутні руки схопили мене, а хрипкий голос прогорлав на вухо: «Я тримаю цього негідника! Допоможіть!»

Я поставив коробку й надав йому ту допомогу, якої він так прагнув: простягнув руки до його шиї, зробивши там усе наразі потрібне. Він сіпнувся і плавно осів на підлогу. Я намірився знову вхопити коробку та протягом однієї жахливої секунди не міг її налапати. Потім коробка таки знайшлася. Намацавши ручки, я закинув її собі за спину.

Тоді стало зрозуміло, що через цю катавасію я зовсім втратив орієнтацію.

Паніка, чорніша від того чорного диму, що заповнив будівлю, огорнула мене. Я трусився як осиковий листок і майже провалив справу. Сімнадцятилітній хлопчик, дуже самотній перед невідомим дорослим світом. Кінець. Кінець!

Не знаю, скільки тривала ця криза, мабуть, не більше ніж секунду, але мені здалася вічністю. Я опанував себе й боляче надавав самому собі по уявній шиї.

— Ти ж сам так хотів — пам’ятаєш? Сам-один, а всі інші проти тебе. Тож здавайся або починай думати. Швидко!

Я почав думати. Люди кричали та шпорталися довкола, від них не було жодної користі, вони втратили орієнтацію так само, як і я. Добре, простягнути руки вперед і рухатися у будь-якому напрямку. Знайти щось, що можна впізнати на дотик. А досягнувши, діяти за ситуацією. Я почув глухий удар попереду. Мабуть, упав один із апаратів. Треба зосередитися на ньому.