Розділ 3

— Це Джим, — повідомив він їм. — Поводьтеся з ним добре. Хто має проблеми з Джимом, матиме проблеми і зі мною. Питання?

Усі розплилися у нещирих усмішках і фальшивих дружніх обіцянках, але мені було на них начхати. Найважливіше — я мав захист від їхніх могутніх кулаків.

Стінгер поклав мені руку на плече, коли ми трохи відійшли.

— Як ти це робитимеш? — запитав він.

— Я скажу тобі вранці. Зараз роблю останні приготування, — збрехав я.

— Тоді побачимося.

Мені кортіло вишпортатися з цього болота так само, як і йому. Тільки з іншої причини. Його причина — помста, моя — депресія. Усі вони тут — нещасні лузери, а я звик вважати себе переможцем. Мені хотілося на волю, подалі від цих убогих.

Наступні двадцять чотири години я намагався знайти найкращий спосіб утекти із в’язниці. Відімкнути механічні замки легко; моя відмичка добре працювала на дверях нашої камери. Єдина проблема — електронні двері зовнішнього двору. Якби мені час і потрібне спорядження, я впорався б і з ними. Проте не під пильним оком наглядачів у спостережному пункті біля тих самих дверей просто під годинником. То найочевидніший шлях на волю, ліпше його уникати. Мені потрібна краща ідея звільнення, тож спочатку варто провести розвідку.

Десь опівночі я підвівся з ліжка. Черевики не взуватиму: треба рухатися якомога тихіше, а мої кроки приглушать три пари шкарпеток.

Я нечутно намостив під ковдру весь одяг: так ліжко не виглядатиме порожнім, коли раптом охоронці захочуть перевірити камеру, зазирнувши у вічко. Віллі хропів як паровоз, коли я відчинив двері та вислизнув у коридор. Не він один насолоджувався відпочинком, стіни в’язниці ходором ходили від хропіння та плямкання.

Світло ввімкнене, я один у коридорі. Обережно визирнув з-за рогу й побачив, що охоронець працює над своєю формою для перегонів. Чудово, бажаю йому перемогти. Нечутно, як тінь, я попрямував до сходів і піднявся ними на інший поверх.

На превеликий жаль, він виявився такий самісінький, як і мій: нічого, крім камер. Як і наступний поверх, і ще один, найвищий. Підійматися більше нікуди. Я вже хотів повертатися до камери, коли зауважив відблиск металу в дальньому закутку. Треба ризикнути. Я промайнув повз замкнені двері та, сподіваюся, сонних мешканців камер до тієї віддаленої стіни.

Ну і ну, що це тут у нас! Металева драбина в стіні, що зникає десь у темряві. Я видряпався на перший щабель і зник також. Останній щабель був якраз під стелею, далі — люк із металевою рамою. Люк надійно зачинений (з’ясував, коли штовхнув його). Десь мав бути замок, але його не розгледіти у пітьмі. Я заходився його шукати. Тримаючись рукою за металеву драбину, обмацував поверхню дверей, прагнучи розгадати їхній секрет.

Нічого такого. Я спробував іще раз, змінивши руку, бо та, якою тримався, вже втомилася від напруження, — те саме. Але ж повинен бути замок. Я панікував і не думав головою. Нарешті вдалося побороти страх і згадати про розум. Мусить бути замок, чи пломба, чи щось таке. На люкові нічого немає. Тож, може, пошукати на рамі? Я повільно повернувся й почав обмацувати раму. І відразу ж знайшов.

Відповіді прості, якщо правильно запитати. Я дістав із кишені відмичку і вставив її в замок. За секунду він піддався. Ще за секунду я відчинив люк, виліз нагору, акуратно зачинив люк за собою та вдихнув прохолодне нічне повітря. Я вибрався із в’язниці!

Звісно, я стояв на даху своєї тюрми, але був вільний духом. Зірки світили досить яскраво, щоб відкрити огляду темну поверхню — пласку й широку, огороджену парапетом до коліна і розцяцьковану отворами та трубами. Небо загородило щось велике та громіздке. Коли підійшов до нього, почув плюскіт. Бак для води. Добре. А що внизу?

Я подивився вниз і побачив двір, огороджений і повний охорони. А що в нас позаду?

Набагато цікавіше, запевняю вас. Прямий спуск на задній двір, слабко освітлений єдиною лампою. Там стояли сміттєві баки й бочки. Довершували пейзаж важкі ворота у стіні. Без сумніву, зачинені. Але те, що людина зачинила, людина може відчинити. Принаймні я можу. Це шлях на свободу.

Звісно, ще треба якось спуститися з п’ятого поверху. Ет, щось вигадаю. Або, можливо, знайду інший шлях на задній двір. У мене ще достатньо часу, щоб спланувати втечу, — аж шість днів. Мої ноги задубіли, я позіхав і трусився від холоду. На сьогодні досить. Мої жорсткі нари зараз здавалися такими зручними.

Обережно й тихо я скрадався назад. Із полегшенням зачинив за собою люк, перевірив, чи він справді замкнений, спустився на підлогу та попрямував на свій поверх…