Розділ 2

— Добридень, сер, — сказав я. — Моє ім’я Джим ді Ґріз.

Він глянув на мене та прогарчав:

— Стули пельку, малявко! — і продовжив чухати п’яти (саме це важливе заняття перервала моя поява).

Урок перший. Ввічливі мовні звороти, прийняті на волі, тут не розуміють. Важке життя — сувора мова. Я насмішкувато скривився та знову озвався, цього разу набагато грубіше:

— Сам стули пельку, містере Смердючі п’яти! Моє поганяло Джиммі. Яке твоє?

Я не був певний щодо сленгу, бо запозичив його зі старих фільмів, але тон, очевидно, вибрав правильно, тому що цього разу привернув його увагу. Він повільно звів на мене погляд, у якому зблиснула холодна ненависть.

— Ніхто так не говорить з Віллі Блейдом. Я тебе поріжу, недоноску. Станеш страшний як смерть. Виріжу свої ініціали на твоєму обличчі. V — Віллі.

— W, — виправив я. — «Віллі» пишуть через W.

Він оскаженів іще більше.

— Я знаю, як треба писати. Я не ідіот! — Тепер він просто палав від гніву і заходився щось шукати під своїм матрацом. Потім почав чимось вимахувати переді мною. Як з’ясувалося, це було щось на кшталт ножа з гарно загостреним збоку лезом. Таке собі кишенькове знаряддя вбивства. Він однією рукою погрався ножем, востаннє гаркнув, а тоді кинувся на мене.

Що ж, немає потреби говорити, що на володарів чорних поясів такі фокуси не діють. Я трохи відступив убік, схопив його за зап’ясток, ударив по щиколотках — від цих нехитрих прийомів він із розгону влетів головою в стіну.

Хоробрий Віллі знепритомнів, а коли отямився, я сидів на своїх нарах і чистив нігті його ножем.

— Моя ім’я Джим, — промовив я, огидно скривившись. — Тепер спробуй повторити — Джим.

Він вирячився на мене, по тому його обличчя зібгалося зморшками, і мій співкамерник заплакав! Я буквально остовпів з несподіванки. Чи не сон це?

— Усі завжди знущаються з мене. Ти не кращий. Смієшся. Забрав мій ніж. Я місяць над ним працював, заплатив десять баксів за зламане лезо…

Від згадки про такі неймовірні витрати він знову почав схлипувати.

Тут я роздивився: він лише на рік чи два старший від мене та й безпорадний, як немовля. Тож моє знайомство з кримінальним світом почалося з того, що я втішив свого співкамерника, витер йому обличчя мокрим рушником, віддав назад горопашний ніж і навіть заплатив п’ять баксів компенсації, щоб Віллі припинив рюмсати. Щось кримінальне життя трохи не таке, яким я його досі уявляв.

Дізнатися історію Віллі виявилося легко, важче було спинити його балаканину. Мого співкамерника переповнювали жаль до самого себе та бажання поділитися ним із кимось.

Мовчки слухаючи нудні мемуари, я подумав, що історійка Віллі брудненька. У школі нетямущий, загальне посміховисько, найнижчі оцінки. Слабак, якого щемили забіяки; Віллі зміг підняти свій статус лише тоді, коли осягнув — через випадок із розбитою пляшкою — теж може стати хуліганом, коли матиме зброю. Відтоді на нього зважали, навіть поважали. Свій імідж він старанно підтримував демонстрацією розтинів живих пташок та інших маленьких і беззахисних істот. Гарне життя закінчилося після того, як порізав одного хлопця і його піймали. Засудили до Юнацької виправної колонії, звільнили, він знову вляпався та знову повернувся до в’язниці. І от він тут у зеніті своєї слави Джека-різника за те, що вимагав гроші із застосуванням насильства. Звісно, у дитини. Такому боягузові, як Віллі, страшно зачіпати дорослих.

Хоча мій співкамерник нічого з цього не казав, але саме такою поставала його історія з безкінечних скарг. Я більше не слухав балаканину Віллі й поринув у свої думи.