Розділ 24

Похід видався тяжким і невеселим. Удень спекотно, вночі не краще. Ми зламали стрій, сходили потом, відганяли надокучливих комах, від яких уночі хоч вішайся. Я збив ноги на вибоїстій дорозі, заліпив ніздрі пилом. Попереду брязкало й шипіло. Одна з парових машин тягнула вагон Капо Дімонте, щоб він міг подорожувати відносно комфортно. Із ним їхали і його офіцери, тож разом вони пиячили й загалом не відмовляли собі у розвагах. Ми йшли. Солдатам від утоми не ставало сили навіть лаятись.

Нарешті ми, втомлені й незадоволені, дійшли до гаю Пінетта Вудс. Я зробив те, що й більшість інших: повалився на ложе з пахучої хвої під деревами і полегшено застогнав. Неймовірно, проте старі вояки на чолі з Таскером іще спромоглися перед сном пиячити. Я заплющив очі, знову застогнав і поринув у глибокий сон.

Ми залишалися в тому гаю весь день і раділи нагоді перепочити. Близько полудня з воза неохоче передали нашу денну пайку — теплу брудну воду і якісь каменюки, щоб розмочувати в ній, тут це називали сухарями. Після так званого обіду мені вдалося ще трохи поспати, поки нас знову не вишикували для продовження нічного походу. Кілька годин по тому ми добулися перехрестя та звернули праворуч. Почулися ремствування, очевидно, від тих, хто добре знав цю місцину.

— Що вони кажуть? — запитав я чоловіка, який мовчки крокував біля мене.

— Наш супротивник — Капо Діноблі. Більше нікому. У цій місцині більше немає фортець, до яких можна дістатися за два дні.

— Тобі щось про нього відомо?

Він щось пробурчав і замовк. Заговорив інший солдат.

— Я служив у нього колись давно. Вже тоді він був старим педерастом, а зараз, мабуть, зовсім дід. Не кращий і не гірший за інших капо.

Ми позмовкали, заледве волочачи ноги в тумані втоми. Чорт, мають знайтися й цікавіші способи заробляти собі на життя. Це моя перша й остання військова кампанія. Щойно повернуся, ми зі Слоном обчистимо скарбницю й заберемо всі гроути, які тільки вдасться забрати. Солодкі мрії. Я майже врізався в чоловіка попереду та загальмував саме вчасно. Ми зупинилися у місці, де дорога ховалася в лісі. У тіні дерев миготіли якісь темні силуети. Я намагався роздивитися, хто то, коли один із офіцерів повернувся до нас.

— Мені потрібні добровольці, — прошепотів він. — Ти, ти, ти й ти.

Він торкнувся моєї руки, тож довелося стати добровольцем. Нас було осіб із двадцять. Ми вишикувалися в лінію й подалися через ліс. Хмари розійшлися, і світла від зірок вистачало, щоб побачити велетенську штуковину на колесах чи щось таке. Я чув свист пари. Поряд проступила темна постать, яка зупинила нас.

— Слухайте, я скажу, що ви маєте робити, — прошепотів чоловік.

У цей час металеві дверцята на машині біля нас прочинилися. У непевному мерехтливому світлі я помітив, як у топку кладуть дрова. Я зміг також краще роздивитися того, хто говорив, — чоловіка, вбраного в чорний балахон, капюшон якого затуляв обличчя. Він вказав на машину:

— Її треба дуже тихо провезти крізь ліс. Я всаджу ножа під ребра будь-кому, хто надумає шуміти. Дорогу проклали ще вдень, тож їхати нею буде просто. Візьміть оці мотузки й робіть так, як вам наказано.

Інша постать у чорному плащі роздала нам мотузки та вишикувала. Після того як нам свистом дали сигнал починати, ми потягнули.

Ця величезна штука легко котилася по землі, тож ми взяли швидкий темп. Свистом нас повідомили, щоб ми зупинилися на узліссі. Довелося кинути мотузки і штовхати цю штуку туди, куди потрібно нашим командирам. Вони ще свистіли, а ми вирівнювали діапазон. Я міркував, що ж тут відбувається. Про нас на якийсь час забули, тож я втік, визирнув із-за чагарника й роздивився навколо.

Дуже цікаво. Пшеничне поле тягнулося вниз пологим схилом аж до фортеці, темні башти якої вирізнялися у світлі зірок. Навколо фортеці щось блищало, очевидно, рів із водою для захисту в разі нападу.

Я стояв там доти, доки небо не почало сіріти перед світанком, а потім обернувся, щоб побачити те, що ми так завзято штовхали вночі. Обриси цієї штуки вже вимальовувалися в темряві, хоч досі не вдавалося скласти уявлення, що воно, в біса, таке. Вогонь і пара (тепер я добре розгледів білу цівку пари над машиною). На даху прилаштовано якийсь загадковий пристрій. Один із ченців налаштовував його. Пара почала вириватися голосніше, а велика ємність — опускатися, поки не опинилася на землі. Я наблизився подивитися на цю велику металеву чашку, тож мене задіяли в роботі — перенести величезний камінь. Двоє з нас відкотили камінчик з купи таких самих каменюк поблизу, проте знадобилося четверо, щоб завантажити його в металеву чашу. Загадка змінювала загадку. Я приєднався до інших саме тоді, коли підійшов Капо Дімонте разом із високим чоловіком у чорному плащі.

— Ця штука працюватиме, брате Фарвел? — запитав Дімонте. — Я нічого не розумію в таких пристроях.

— Але я розумію, капо, побачиш. Коли підвісний міст опуститься, моя машина зруйнує його.