Розділ 13

Я побіг туди, уникаючи центральних вулиць і тримаючись подалі від людей. Коли досягнув чорного ходу будівлі, пальці заніміли та не гнулися. Я їх не відчував.

Доки дістав ключі з кишені, спливло нестерпно багато часу. Коли ж урешті це вдалося, я впустив їх на землю. І не міг підняти. Мої пальці не рухалися. Я спромігся тільки ковзати змертвілими руками навколо ключів.

Бувають паскудні моменти в житті, і це, мабуть, найпаскудніший на моєму вікові. Я програв, зі мною все. Я не міг пробратися у будівлю. Не міг собі допомогти. Не треба мати вчений ступінь із медицини, щоб зрозуміти: коли не зняти наручники найближчим часом, доведеться все життя ходити з пластиковими руками. Отак.

— Ні, не здавайся! — прогарчав я собі. — Вибий двері, зроби щось, відімкни замок пальцями ніг.

Ні, не ногами! Занімілими руками я намацав ключі на землі та від’єднав потрібний ключ від решти. Потім нахилився на ним і язиком зафіксував його положення, розтулив губи та схопив ключ зубами, не зважаючи на пил і бруд, які злизував разом із ключами. Уже добре!

Якщо вам колись заманеться відчиняти двері зубами, в мене для вас одна-єдина порада: не робіть цього. Бачите, вам треба поставити голову боком так, щоб уставити ключ у замкову шпарину. Потім крутнути головою, щоб повернути ключ, надалі буцнути двері головою, змушуючи їх відчинитися.

Мої зусилля не минули даремно: я гепнувся обличчям на підлогу всередині будівлі, усвідомлюючи, що доведеться повторити фокус іще раз — із дверима нагорі. Мені це вдалося. Нарешті я прослизнув до своєї штаб-квартири — завдяки більше наполегливості, впертості й грубій силі, ніж інтелекту. Думати вже не лишилося сил. Зоставалась можливість тільки реагувати.

Ліктем я зачинив двері, кинувся до верстата, жбурнув на підлогу сумку з інструментами, розкидав усе, що в ній було, допоки не знайшов вібропилку. Я підняв пилку зубами, якось зміг уставити її клином у висунуту шухляду столу, закріпив на місці. Зачиняючи шухляду головою, поранив губу, від чого кров цвіркнула фонтаном, але я намагався не звертати на це уваги. Мої зап’ястки палали, а руки не відчували нічого. Бліді, мертві — страшно глянути. Часу має вистачити.

Ліктем я ввімкнув пилку. Підніс наручники до леза, розводячи руки в різні боки, щоб натягнути ланцюг. Пилка пронизливо загарчала, перерізала ланцюг, і руки розлетілися в різні боки.

Тепер більш ювелірна робота — розрізати наручники, не пошкодивши тіло. Принаймні дуже.

Після того як я завершив, кров була повсюдно. Але наручники знято, і я бачив, як порожевіла шкіра на руках — циркуляцію крові відновлено.

Усе, на що я спромігся по тому, — це завмерти в кріслі та споглядати калюжі крові. Так просидів з хвилину, доки минуло оніміння та почався шалений біль. Зробивши над собою зусилля, я підвівся та якось дошкандибав до аптечки.

Узявши цю штуку та все ще стікаючи кров’ю, витрусив знеболювальні пігулки, проковтнув дві. Раз уже дійшло до медичних процедур, то прихопив і антисептик із бинтами, щоб обробити рани. Вони виглядали страшнішими, ніж були насправді: жодна з них не виявилася дуже глибокою. Я перев’язав рани на руках, потім глянув у дзеркало, здригнувся: щось треба зробити з губою.

На вулиці завила поліцейська сирена, і я зрозумів, що саме час для термінового планування подальших дій.

Наразі я по вуха в лайні. Біллівілль не дуже великий, тож зараз усі виходи з нього перекриють. Саме так учинив би я, якби шукав утікача. І навіть найтупіші полісмени одразу ж дотумкають до цього. Барикади на дорогах, гвинтокрили з пристроями нічного бачення для огляду відкритих полів, поліція на станції. Усі виходи перекрито. Я немов пацюк, якого загнали в куток. Що ще? Вулиці теж патрулюватимуть поліцейські автомобілі. Що пізніша година, що менше людей на вулицях, то небезпечніше виходити з помешкання.

А що вранці? Я знав, що вранці. Вони обшукають кожну кімнату в кожній будівлі та знайдуть мене. Від таких думок краплини поту проступили на обличчі. Я попався?

«Нізащо! — голосно вигукнув я. — Джиммі ді Ґріз надто слизький, щоб потрапити до рук тупням із місцевої поліції. Згадай, як ти обвів круг пальця того садиста. Слизький Джиммі ді Ґріз, ось хто ти! І ти вислизнеш із їхніх рук знову! Але як?»

Справді — як? Я відкоркував пиво, зробив великий ковток і знову впав у крісло. Подивився на годинник. Зараз уже надто пізно, щоб ризикувати потикатися на вулицю. Забігайлівки спорожніли, кінопавільйони випроваджували останніх відвідувачів, парочки розбігалися по домівках. Кожен самотній перехожий миттєво приверне увагу поліції.

Тож треба чекати до ранку. Можна тільки молитися, щоб завтра пішов дощ. Я квапливо ввімкнув прогноз погоди, і знову розчарування: дев’яносто дев’ять відсотків сонячної погоди. Краще б уже землетрус або шторм.

У моїй штаб-квартирі страшний безлад. Схоже на вибух на бійні. Треба прибрати…