Розділ «- 9 -»

— Ґлоссопу?

— Щоб пом'якшити Анджелу.

— Блискуче!

— А ще Ґассі Фінк-Ноттлу, який хоче вразити Бассет.

— Це ж треба! Який працьовитий мозок.

— Завжди працює, тітонько Делія, завжди працює.

— А ти не такий бовдур, яким я тебе вважала, Берті.

— Коли це ти вважала мене бовдуром?

— О, минулого літа. Я вже й забула, з якого приводу. Так, Берті, цей план чудовий. Як я розумію, його Дживс запропонував?

— Дживс його не пропонував. Мені образливі ці натяки! Дживс не має до цього ніякого відношення!

— Ну, гаразд, не треба так перейматися цим. Думаю, це спрацює. Том такий відданий мені.

— А хто б на його місці не був?

— Я так і зроблю.

А потім почали приходити інші, і ми всі пішли до їдальні.

Зважаючи на ті настрої, що панували в Брінклі Корт — я маю на увазі, що цей будинок був по самі вінця наповнений розбитими серцями, а для тих, хто їм співчував, залишалися лише стоячі місця — я не очікував від вечірньої трапези особливої жвавості. І я не помилився. Мовчання. Похмурість. Все було як на різдвяній вечері на острові Диявола.

Я був радий, коли все скінчилося.

Бо коли до всіх її проблем додалася ще й потреба не пускати себе до корита, тітка Делія стала геть неспроможною підтримувати хоча б видимість дружніх теревенів. Те, що дядько Том мав сплатити податківцям п'ятдесят фунтів і очікував, що Цивілізація будь-якої миті вріже дуба, змусило його, завжди трохи схожого на птеродактиля з потаємною тугою, впасти у ще більшу меланхолію. Бассет мовчки кришила хліб. Анджела була схожа на кам'яну статую. Таппі справляв враження засудженого вбивці, який відмовлявся від щедрої вечері, на яку мав право перед тим, як піти до плахи.

А вигляд Ґассі Фінк-Ноттла міг обманути багатьох досвідчених трунарів, які могли б почати бальзамувати його прямо на місці. Це була моя перша нагода побачити Ґассі після того, як він залишив мою квартиру, і мушу визнати, що його настрій розчарував мене. Я очікував чогось значно яскравішого.

Тоді, в моїй квартирі, якщо ви пам'ятаєте, він майже дав мені письмову гарантію того, що все, що йому потрібно — заміське оточення. Але наразі я не бачив жодної ознаки того, що він незабаром досягне піку своєї форми. Він досі був схожий на кота перед калюжею, і я швидко збагнув, що найпершим, що маю зробити одразу після виходу з цього моргу — відвести його від усіх і підбадьорити.

Якщо хтось колись і потребував заохочення, то це Фінк-Ноттл.