Розділ «- 21 -»

Напевно, я й сам виглядав майже як щось із оповідання Едгара Аллана По, бо, як ви можете уявити, та новина, про яку я вам щойно розповів, вразила мене наповал. Якщо Бассет, вірячи в те, що серце Вустера давно належить їй і готове віддатися за першою вимогою, вирішила скористатися цією можливістю, то я, будучи чоловіком честі, не мав іншого вибору, крім як підкоритися. Ця справа була не з тих, які можна було владнати простою відмовою. Таким чином, усе вказувало на те, що фатум мене спіткав і більш того: вирішив залишитися.

Тим не менш, хоча й марно вдавати, ніби мій контроль над ситуацією був такий, який я хотів би мати, я не втрачав надію знайти вихід. Слабкіший чоловік, потрапивши в такі тенета, безсумнівно відразу кинув би рушник, припинивши опір; але вся суть Вустерів у тому, що ми не слабкіші.

Для початку я ще раз прочитав записку. Не тому, що мав якісь надії, ніби друге прочитання дозволить мені зробити зі змісту якісь інші висновки, просто це допомагало розім'яти мозок. Потім, щоб краще метикувалося, я взяв собі ще фруктового салату, а потім з'їв ще й скибочку бісквіту. А коли я перейшов до сиру, механізми почати рухатися. Я зрозумів, що треба робити. На питання, що напружувало мій мозок, а саме: чи до снаги Бертрамові подолати ці труднощі? — тепер я міг відповісти впевненим «Авжеж».

Головний фокус у таких інтригах — не занепадати духом, зберігати спокій і спробувати знайти призвідників. Знайди призвідників — і знатимеш, що до чого.

Тут призвідником була, безумовно, Бассет. Саме вона розпочала все це непорозуміння, відмовивши Ґассі, і було зрозуміло, що перш ніж намагатися щось вирішити чи прояснити, її треба схилити до зміни думки, щоб вона повернулася до нього. Це зробило б Анджелу знову вільною, Таппі трохи б заспокоївся, а звідти вже можна буде починати кудись рухатися.

Я вирішив, що доївши останній шматочок сиру відразу знайду цю Бассет і буду вельми красномовним.

І цієї миті вона зайшла. Я міг би передбачити, що вона незабаром з'явиться. Бо хоч як би серця не краяли, якщо вони знають, що в їдальні накрито фуршет, то рано чи пізно туди прийдуть.

Коли вона ввійшла в кімнату, її погляд був прикутий до лосося в майонезі, і вона без сумніву пішла би прямісінько до нього, щоб пригоститися, якби я, схвильований її появою, не впустив келих чудового напою, яким намагався заспокоїти свій розум. Вона обернулася на звук, і на мить ми зніяковіли. Її щоки злегка зашарілися, очі розширилися.

— О! — сказала вона.

Я завжди знаходив, що ніщо не допомагає полегшити такі моменти, як досвід виступу на сцені. Знайдіть, чим зайняти свої руки, і битву наполовину виграно. Я схопив тарілку та ринувся вперед:

— Трохи лососю?

— Дякую.

— У супроводі салату?

— Якщо вам не важко.

— А що питимете? Назвіть отруту.

— Я не проти випити трохи апельсинового соку.

Вона ковтнула. Не апельсиновий сік, бо його вона ще не отримала, а болісні асоціації, що були пов'язані з цими словами. Це якби хтось нагадав про спагеті вдові шарманщика-італійця. Її обличчя зашарілося трохи сильніше, на ньому стало видно страждання, і я зрозумів, що спроби звести тему нашої розмови до нейтральних речей на штиб холодного лосося вже виходили за межі практично реалізовних.

Вона, напевно, прийшла до схожого висновку, бо коли я, перш ніж звернутися до головної справи, сказав «Емм…», вона водночас теж сказала «Емм…», і наші «Емм…» зіткнулися в повітрі.

— Вибачте.