Розділ «- 1 -»

— Дживсе, — сказав я, — можна мені говорити відверто?

— Авжеж, сер.

— Те, що я маю тобі сказати, може тебе образити.

— Не образить, сер.

— Гаразд…

Ні, стоп. Зачекайте хвилиночку. Щось я надто захопився.

Не знаю, чи буває таке з вами, але я кожного разу, коли маю щось розповісти, завжди стикаюся з тією самою проблемою: з чого почати? Краще не помилятися в цьому, бо один хибний крок — і вам кінець. Тобто, якщо ви на початку забагато валяєте дурня, намагаючись, як то кажуть, задати атмосферу та все таке інше, ви не зможете захопити слухачів, і вони вас не слухатимуть.

Але з іншого боку, варто вам стартувати раптово, наче обварена кішка — і ваші слухачі спантеличені. Їхні брови здіймаються, вони не можуть зрозуміти, про що ви їм кажете.

І розпочавши свою розповідь про складні справи Ґассі Фінк-Ноттла, Меделін Бассет, моєї кузини Анджели, моєї тітки Делії, мого дядька Томаса, Таппі Ґлоссопа та кухаря Анатоля уривком діалогу я, схоже, вскочив у ту другу халепу.

Доведеться мені трохи сповільнитися. І, беручи все до уваги, зважуючи на те та на інше, напевно, можна сказати, що зародження цих подій, якщо події взагалі можуть зароджуватися, відбулося під час мого візиту до Канн. Якби я не поїхав у Канни, я б не познайомився там із Бассет, не купив би той білий піджак, Анджела не зіткнулася б з акулою, а тітка Делія не грала б у бакара[1].

Так, безперечно, саме Канни були point d'appui[2].

Отже, починаємо. Дозвольте мені перелічити факти.

Я поїхав у Канни (без Дживса, бо він натякнув, що не хотів би пропустити перегони в Аскоті) десь на початку червня. Зі мною подорожували моя тітка Делія та її донька Анджела. Таппі Ґлоссоп, наречений Анджели, теж мав поїхати з нами, але останньої миті не зміг вирватись. Дядько Том, чоловік тітки Делії, залишився вдома, бо не може терпіти Південну Францію ні за яку ціну.

Отже, ви усвідомили картину: тітка Делія, кузина Анджела та я на початку червня поїхали в Канни.

Поки що все досить зрозуміло, так?

Ми пробули в Каннах близько двох місяців і якщо не зважати на те, що тітка Делія мало не програла в бакара останню сорочку, а Анджелу під час катання на водній дошці мало не проковтнула акула, ми всі провели цей час досить приємно.

Двадцять п'ятого липня я — засмаглий і стрункий — супроводжував тітку та її доньку назад до Лондона. О сьомій вечора двадцять шостого липня ми прибули до вокзалу Вікторія. А приблизно о сьомій двадцять ми роз'їхалися, бо всім нам не терпілося: їм — сісти в автомобіль тітки Делії та поїхати до Брінклі Корт, її маєтку у Вустерширі, де через день або два вони мали приймати Таппі; а мені — дістатися до моєї квартири, кинути багаж, трохи вимитися та вдягти вечірній костюм, готуючись відправитися до «Трутнів» і там повечеряти.

І саме коли я був у квартирі та витирався після миття, яке було мені дуже потрібне після подорожі, Дживс під час нашої з ним розмови — надолужування пропущеного — раптом згадав Ґассі Фінк-Ноттла.

Якщо я пам'ятаю правильно, діалог наш був приблизно такий: