Розділ «- 8 -»

Здається, я вже розповідав вам колись про Таппі Ґлоссопа. Якщо ви пам'ятаєте, це той самий хлопець, який безсердечно проігнорував те, що ми з ним дружимо ще з дитинства, і побився одного вечора зі мною об заклад, що я не зможу перебратися над плавальним басейном, гойдаючись на гімнастичних кільцях (це дуже легко, зважаючи на мою худорлявість), а потім, побачивши, що мені це вдається, відтягнув останнє кільце, через що мені довелося в повному вечірньому вбранні впасти в басейн.

Казати, що мене не обурив цей огидний вчинок, що заслуговував звання «злочин століття», було б зазіханням на істину. Я був неймовірно обурений, мене це дуже роздратувало тоді, і дратувало ще кілька тижнів по тому.

Але ж ви знаєте, як воно буває. Рани загоюються. Біль вщухає. Це, звісно, не означає, що я не скористався б першою-ліпшою нагодою скинути на Таппі з висоти мокру губку, підкинути вугра в його ліжко, або ж виразити свої почуття якоюсь іншою формою; але такої нагоди не траплялося. Я хочу сказати, що хоч я й був глибоко ображений, я не відчував задоволення від того, що життя цього хлопця було зруйноване втратою дівчини, яку він, попри все, що було між ними, мав досі шалено кохати.

Навпаки, я всім серцем і душею прагнув загоїти цей розрив, зробити так, щоб між цими двома розлученими негідниками все знову було гаразд. Ви могли це зрозуміти з моєї розмови з тіткою Делією, а якби ви були присутні цієї миті, то переконалися б у своїх висновках ще сильніше, побачивши доброту та співчутливість мого погляду на Таппі.

Це був проникливий, чутливий погляд, який супроводжував щирий потиск правої руки, в той час як ліва лагідно лягла йому на плече.

— Ну що, Таппі, друже, — сказав я. — Як ти, старий?

Поки я це казав, моє співчуття зростало, бо не було в його очах світла, не було реакції на потиск руки, та й узагалі жодної ознаки готовності танцювати від радості, побачивши старого друга. Він здавався приголомшеним. Він був цілком у владі меланхолії — здається, саме так сказав одного разу Дживс про Понґо Твістлтона, коли той намагався кинути палити. Мене це, звісно, не здивувало. За таких обставин певний смуток, безсумнівно, був цілком природний.

Я відпустив його руку, припинив стискати плече та, вийнявши з кишені портсигар, запропонував йому сигарету.

Він апатично взяв її.

— Ти приїхав, Берті? — запитав він.

— Так, приїхав.

— Просто їхав повз, чи залишишся?

На мить я задумався. Можна було сказати йому, що я приїхав до Брінклі Корт саме для того, щоб знову помирити його та Анджелу, щоб зв'язати обірвані нитки та тому подібне, і на якусь мить, якої вистачило б на спалах блискавиці або на зойк, я майже вирішив це зробити. Але потім, подумавши, вирішив, що не варто. Ставити всіх до відома, що я маю намір взяти його та Анджелу та зіграти на них, як на струнних інструментах, було дещо нерозсудливо. Бо мало кому подобається, коли на ньому грають, як на музичному інструменті.

— Хто знає, — сказав я. — Можливо, залишусь. А може поїду. Я ще не вирішив.

Він апатично кивнув, з таким виглядом, ніби йому начхати, що я робитиму, і лише стояв та дивився на залитий сонячним світлом садок. Статурою та зовнішністю Таппі трохи схожий на бульдога, і зараз його вигляд був як в одного з цих псів, якому відмовили в смачненькому. Для чоловіка з моєю проникливістю було не важко зрозуміти, що в нього на думці, тож я анітрохи не здивувався тому, що його наступні слова стосувалися тієї самої теми, що була помічена в моєму порядку денному хрестиком.

— Ти вже, напевно, чув про мене? Про мене та Анджелу?

— Чув, Таппі, старий друже.

— Ми розійшлися.

— Я знаю. Певні розбіжності, як я зрозумів, щодо Анджелової акули.