Розділ «- 9 -»

— Кажу тобі, я все добре продумав. Ти хочеш дізнатися, яких саме заходів я вжив?

— Дуже, сер.

— Тоді слухай. Я порадив Таппі відмовитися сьогодні від вечері.

— Сер?

— Ну ж бо, Дживсе, ти маєш зрозуміти ідею, навіть якщо вона не спала тобі самому. Ти забув про ту телеграму, яку я надіслав Ґассі Фінк-Ноттлу, щоб він уникав сосисок і шинки? Це те саме. Коли відмовляєшся їсти, навіть не покуштувавши — це всесвітньо визнана ознака кохання. Цим неможливо не досягти успіху. Невже ти цього не розумієш?

— Але ж, сер…

Я насупив брови:

— Я не хочу, щоб тобі здалося, що я постійно критикую те, як ти подаєш голос, Дживсе, — сказав я, — але змушений повідомити тобі, що твоє «Але ж, сер» здебільшого таке саме неприємне, як і твоє «Справді, сер?» Як і попереднє, воно наче має присмак певного скептицизму. Воно натякає про брак віри в мою думку. Почувши їх від тебе більш, ніж один раз, я маю враження, ніби на твою думку я верзу якусь нісенітницю, і лише твоя сумлінна відданість не дозволяє тобі скористатися словами «не кажи дурниці!»

— О ні, сер.

— Але враження саме таке. Чому ти вважаєш, що мій план не спрацює?

— Я боюсь, що міс Анджела сприйме відмову містера Ґлоссопа від їжі як розлад травлення, сер.

Про це я не подумав, і маю визнати, що на якусь мить мене це вразило. Потім я опанував себе. Я зрозумів, що за всім цим криється. Принижений розумінням власної неспроможності (або нездатності), цей чоловік просто намагався стати на заваді. Я вирішив, що без усіляких преамбул треба дати йому прочухана.

— О? — сказав я. — Ти думаєш? Що ж, як би там не було, це аж ніяк не відмінює того, що ти приготував не той піджак. Будь ласкавий, Дживсе, — сказав я, вказуючи на свій звичайний вечірній піджак, або ж смокінг, як ми називаємо це на Лазуровому Березі, що висів на ручці дверцят шафи, — сховай це чорне страховисько в шафу та приготуй мені мій білий піджак з латунними ґудзиками.

Він значуще подивився на мене. І коли я кажу «значуще», я маю на увазі, що в його погляді була повага, але водночас пихатий блиск, а по обличчю промайнуло щось схоже на легкий спазм м'язів — ще не зовсім усмішка, але вже й не зовсім не-усмішка. А ще пролунав м'який кашель.

— Мені дуже шкода, сер, але я випадково забув привезти названий вами предмет одягу.

Перед моїми очима наче з'явився образ того коричневого пакунка в залі, якому я подумки підморгнув. Можливо, я навіть щось промугикав. Але щодо цього я не певний.

— Я знаю, що ти забув його, Дживсе, — сказав я, змахуючи з уявних бездоганних мережив на зап'ясті пилинку. — Але я не забув. Ти знайдеш його в залі на кріслі, запакованим у коричневий папір.

Повідомлення про те, що його підлі маневри ні до чого не призвели, і що предмет одягу досі був присутній, мали вразити його в саме серце, але на його обличчі не з'явилося жодної ознаки цього. Дуже рідко можна щось побачити на обличчі Дживса. У неприємні моменти він, як я сказав Таппі, ховає свої емоції під маскою, демонструючи тихий стоїцизм опудала лося.

— Ти можеш піти вниз та принести його, так?

— Добре, сер.