Розділ «- 22 -»

знаю чому так, але є в сільській місцевості щось таке, що дуже дивно впливає на мене. У Лондоні я можу піти з дому на всю ніч і абсолютно спокійно повернутися водночас із молочниками, але помістіть мене в садок заміського будинку після того, як усі пішли спочивати й двері зачинені, і в мене відразу сироти на шкірі. Нічний вітер колише верхівки дерев, гілля тріщить, кущі шелестять, і я оком не встигну кліпнути, а мій дух уже занепав і я вже чекаю, що зараз ззаду до мене, стогнучи, підкрадуться родинні привиди. Усе це до дідька неприємно, і якщо ви вважаєте, що якщо збираєшся задзвонити найбільшим пожежним дзвоном Англії та розпочати в тихому темному будинку суцільну паніку, то це сприймається легше, ви помиляєтесь.

Я чудово знав, що таке пожежний дзвін Брінклі Корт і який пекельний галас він здіймає. Окрім того, що дядько Том не любить крадіїв, він також є людиною, яка завжди заперечувала проти того, щоб бути засмаженою уві сні, тож купивши цей будинок він подбав про те, щоб від пожежного дзвона у вас радше серце зупинилося, ніж ви могли помилково сплутати його із цвіріньканням горобців у плющі.

Коли я був малий і проводив канікули в Брінклі, час від часу тут бували навчальні пожежні тривоги, і було багато ночей, коли цей дзвін переривав мій міцний сон наче Остання Сурма.

Я визнаю, що спогади про те, на що здатний цей дзвін, якщо його пустити в дію, змусив мене зупинитися, коли я стояв о 12:30 ночі біля флігеля, де він висів. Вигляд мотузки на тлі побіленої стіни та думка про несамовитий гамір, що пошматує нічний спокій, зробили те дивне почуття, про яке я вже казав, ще сильнішим.

Більш того, тепер, мавши час подумати про все, я дуже скептично ставився до цього Дживсового плану. Дживс, схоже, не сумнівався, що Ґассі та Таппі перед лицем жахливої долі не матимуть інших думок, крім рятування Бассет і Анджели.

А я не міг себе переконати в цьому.

Адже я знаю, як поводяться хлопці перед лицем жахливої долі. Я пам'ятаю, як Фредді Віджин, один з найвідважніших членів «Трутнів», розповідав про пожежну тривогу в приморському готелі, де він жив; тоді він, анітрохи не рятуючи жінок, зліз по пожежній драбині менш ніж за десять секунд, упродовж яких його розум був зайнятий лише одним — виживанням Ф. Віджина. А щодо ідей надання допомоги іншим, то за його словами він був готовий стояти внизу й ловити їх простирадлами, але не більше.

То чому це мало бути інакше у випадку з Оґастасем Фінк-Ноттлом і Гільдебрандом Ґлоссопом?

Ось такі були мої думки, коли я стояв, тримаючись за мотузку, і напевно я відмовився б від усього цього, якби цієї миті не уявив собі Бассет, яка почує цей дзвін уперше. Цей абсолютно новий досвід, напевно, мало з розуму її не зведе. І цей образ так мені сподобався, що я більше не чекав, а взявся за мотузку, вперся ногами в землю та потягнув.

Як я вже казав, я не чекав на те, що дзвін буде тихий. І він не був тихий. Коли я чув його востаннє, я був у своїй кімнаті на протилежному боці будинку, і навіть тоді він викинув мене з ліжка так, ніби щось піді мною вибухнуло. А стоячи так близько до нього, я відчув усю його міць і силу: за все своє життя я не чув нічого схожого.

Зазвичай я радше люблю, коли шумно. Пригадую, як одного вечора «Котяче м'ясо» Поттер-Пербрайт приніс до «Трутнів» поліцейську торохтілку та скористався нею, коли стояв за спинкою мого крісла. А я тоді лише влаштувався зручніше та із задоволеною посмішкою заплющив очі, наче глядач опери в ложі. Те саме трапилося, коли син тітки Агати підніс сірник до пакунка святкових феєрверків, щоб побачити, що трапиться.

Але дзвін Брінклі Корт — це навіть для мене було забагато. Потягнувши його кілька разів, я вирішив, що цього вже досить, і неспішно пішов на головний газон, щоб з'ясувати, яких мені вдалося досягти результатів.

Брінклі Корт не осоромився. З першого погляду я зрозумів, що зібралися всі. Кидаючи погляд то туди, то сюди, я бачив то дядька Тома в пурпуровому халаті, то тітку Делію в синьо-жовтому. Також я побачив Анатоля, Таппі, Ґассі, Анджелу, Бассет і Дживса, саме в такому порядку. Вони всі були тут.

Але — і це відразу стурбувало мене — я не бачив жодної ознаки того, що відбулися які-небудь рятувальні заходи. Я, звісно, сподівався побачити в одному кутку Таппі, який стурбовано схилився над Анджелою, а в іншому — Ґассі, який обмахував Бассет рушником. Натомість Бассет стояла біля тітки Делії та дядька Тома, які намагалися переконати Анатоля, що в цьому можна знайти щось гарне, тим часом як Анджела з ображеним виразом обличчя спиралася на сонячний годинник, а Ґассі сидів на траві й тер рукою подряпану гомілку. Таппі самітно ходив туди-сюди по доріжці.

Тривожна картина, погодьтеся. Владним жестом я покликав до себе Дживса.

— Ну, Дживсе?

— Сер?

Я суворо подивився на нього: «Сер», трясця!

— Який сенс тепер казати «сер», Дживсе? Подивись навколо. Переконайся на власні очі. Твій план зазнав фіаско.