Розділ «- 15 -»

Я виразно подивився на нього. О цій годині вже вечоріло, тож видимість була не дуже добра, але того світла, що досі залишалося, було достатньо, щоб я його добре бачив. І те, що я побачив, переконало мене, що мені буде значно спокійніше, якщо між ним і мною буде міцна груба лавка. Тож я здійнявся в повітря, наче фазан, і почав опускатися по інший бік від названого вище предмета.

Моя раптова спритність справила певний ефект. Таппі наче трохи оторопів. Він різко зупинився та впродовж такого проміжку часу, що крапля поту встигла стекти з моєї брови на кінчик носа, мовчки стояв і дивився на мене.

— Отже, — зрештою сказав він, і для мене виявилося повною несподіванкою, що хтось насправді каже «Отже!» Я завжди вважав, що таке лише в книжках пишуть. Втім — ось, маєте. Хоч дивно це, хоч ні, він сказав «Отже!», і після цієї репліки я мав щось робити.

Треба було б бути значно дурнішим чоловіком, ніж Бертрам Вустер, щоб не помітити, що мій старий приятель дещо збуджений. Не можу сказати вам напевно, чи дійсно його очі стріляли полум'ям, але я безперечно помітив певне жаріння. Що ж до решти його тіла, то кулаки були стиснуті, вуха тремтіли, а м'язи щелепи ритмічно оберталися, неначе він вирішив заморити черв’яка перед сном. У волоссі в нього було повно гілля, а на скроні висів жук, який міг би зацікавити Ґассі Фінк-Ноттла. Втім, на це я не звернув особливої уваги. Для роздивляння жуків буває час слушний, а буває не дуже.

— Отже! — знову сказав він.

Ті, хто знає Бертрама Вустера найкраще, скажуть вам, що його хитрість і розсудливість досягають свого піку під час халеп. Хто, як не він, потрапивши кільки років тому в міцні руки закону в вечір після перегонів човнів і опинившись у поліцейському відділку, миттєво вигадав собі фальшиве ім'я Юстаса Г. Плімсола, який буцімто мешкав у Лебернамсі, що на Аллейн Роуд у Західному Далвічі, врятувавши тим самим славетне ім'я Вустерів від публічного глуму? Хто, як не він…

Втім, немає потреби щось доказувати. Моя репутація каже сама за себе. Тричі заарештований, і жодного вироку під справжнім ім'ям. Спитайте про це в будь-кого в «Трутнях».

Тож і тепер, у ситуації, що загрожувала будь-якої миті стати ще жахливішою, я не втратив голову. Я зберігав спокій. Лагідно, сердечно усміхаючись і сподіваючись на те, що ще не надто темно і мою усмішку видно, я заговорив зі щирою дружністю:

— О, здоров був, Таппі! Ти тут?

Він відповів, що так, він тут.

— І давно ти тут?

— Давно.

— Добре. Я хотів тебе побачити.

— Що ж, ось я тут. Виходь з-за лавки.

— Ні, дякую, друже. Мені подобається спиратися на неї. Це дуже розслабляє хребет.

— Приблизно через дві секунди, — сказав Таппі, — твій хребет від мого копняка голову тобі проб'є.

Я вигнув брови. За такого освітлення від цього, звісно, мало толку, але це все одно було доречно.

— Це Гільдебранд Ґлоссоп говорить? — запитав я.

Він підтвердив, що так, це він, та додав, що якщо мені погано видно, то можна підійти на кілька кроків ближче до нього. А ще він назвав мене образливим словом.