Розділ «- 18 -»

Я пильно подивився на нього. Мені не сподобався його вигляд. Треба сказати, що я їм ніколи не захоплювався, тому що Природа, проектуючи цього міцного хлопця, дала йому більшу нижню щелепу, ніж було необхідно, та зробила його очі надто проникливими, як для того, хто не був ані творцем імперії, ані інспектором дорожнього руху. Але наразі, окрім образи моїх естетичних почуттів я відчував у Ґлоссопі якусь загрозу, а тому шкодував, що Дживс завжди такий надзвичайно тактовний. Тобто, це дуже добре, що він зникає, наче в'юн у твані, коли його роботодавця відвідують, але бувають моменти — а за всіма ознаками це міг бути саме один з них — коли справжнім тактом є залишитися та бути готовим надати допомогу під час рукопашної.

Бо не було вже з нами Дживса. Я не бачив, коли він пішов, я не чув, коли він пішов, але його не було. Скільки сягало око, видно було лише Таппі. А в манерах Таппі, як я вже зазначив, було щось таке, що викликало неспокій. З його вигляду мені здавалося, що він прийшов, щоб знову підняти тему масування ніг Анджели. Але його перше речення сказало мені, що я тривожив себе безпідставно. Це була цілком миролюбна фраза, від якої я відчув велике полегшення.

— Берті, — сказав він, — я мушу просити в тебе вибачення. Я прийшов саме для цього.

Як я вже сказав, полегшення, яке я відчув, почувши ці слова, що не містили жодної згадки масованих щиколоток, було надзвичайним. Але не думаю, що воно змогло перевершити мій подив. Уже кілька місяців минуло з того неприємного епізоду в «Трутнях», і він досі не виявляв жодної ознаки каяття. Взагалі-то, від приватних інформаторів до мене доходили чутки, що він часто розповідав про це на вечірках та інших заходах, а роблячи це несамовито реготав. Тож мені було важко зрозуміти, що могло змусити його принизитися, коли вже минуло стільки часу. Можливо, в ньому перемогла краща частина його особистості, але чому?

Втім, це трапилося.

— Мій любий друже, — сказав я, як справжній джентльмен, — не варто про це згадувати.

— Який сенс казати «не треба згадувати»? Я вже згадав.

— Ну то більше не згадуй. Не треба про це думати. Усі ми час від часу втрачаємо розум і робимо таке, про що потім, заспокоївшись, шкодуємо. У тебе тоді, напевно, були важкі часи.

— Та що ти в біса верзеш?

Мені не сподобався його тон. Безцеремонний.

— Виправ мене, якщо я помиляюся, — сказав я з певною холодністю, — але я припустив, що ти вибачаєшся за свою бридку поведінку тієї ночі в «Трутнях», коли ти змусив мене впасти в повному парадному костюмі в плавальний басейн.

— Йолопе! Я зовсім не про те.

— А про що?

— Про справу з Бассет.

— Яку справу з Бассет?

— Берті, — сказав Таппі, — коли ти сказав минулої ночі, що закохався в Меделін Бассет, я лише удав, що повірив тобі. Це здавалося надто неймовірним. Але я провів певне розслідування, і факти, начебто, збігаються з твоїми ствердженнями. І зараз я прийшов просити вибачення за те, що не повірив тобі.

— Розслідування?

— Я запитав її, чи робив ти їй пропозицію, і вона сказала, що так, робив.

— Таппі! Невже ти запитав?