Розділ «- 2 -»

— Здоров був, Ґассі! — сказав я.

З моїх манер цього не було помітно, але почувався я спантеличеним. Видовище, що було переді мною, могло спантеличити будь-кого. Тобто, той Фінкл-Ноттл, якого я пам'ятав, був сором'язливим, зіщуленим тюхтієм, від якого можна було чекати, що він затремтить як осикове листя, якщо його запросять хоча б на суботнє зібрання у вікарія. І тим не менш ось він був, якщо вірити моїм органам чуття, готовий брати участь у маскараді — у формі дозвілля, яка відома тим, що випробовує досвід найкрутіших.

І він зібрався йти на цей маскарад не в костюмі П'єро, як це роблять добропорядні англійці, а в костюмі Мефістофеля, який окрім червоного трико включав, мушу зауважити, ще й досить страхітливу фальшиву борідку.

Погодьтеся, дивно це. Втім, не можна виявляти свої почуття. Я не виказав ніякого вульгарного подиву, а натомість, як я вже сказав, привітався з чемною байдужістю.

З-проміж тієї гидоти на його обличчі з'явилася посмішка — сором'язлива, як мені здалося.

— О, привіт, Берті!

— Давно я вже тебе не бачив. Вип'ємо по чарочці?

— Ні, дякую. Я маю вже за хвилину йти. Я просто зайшов спитати Дживса про його думку щодо мого вигляду. А яка твоя думка, Берті?

Що ж, чесною відповіддю на це питання, звісно, мало бути «яка гидота». Але ми, Вустери, люди тактичні й маємо добре розуміння гостинності. Ми не кажемо своїм друзям у своєму домі, що на них страшно дивитися. Я ухилився від відповіді.

— Я чув, що ти зараз у Лондоні, — безтурботно сказав я.

— О, так.

— Ти тут, напевно, вже кілька років не бував?

— О, так.

— І зараз ідеш розважатися?

Він злегка здригнувся. Я помітив, що в нього дещо зацькований вигляд.

— Розважатися!

— Хіба ти не чекаєш з нетерпінням на цю вечірку?

— О, вона, напевно, буде непоганою, — сказав він без виразу. — То мені вже, мабуть, час іти. Цей захід почнеться приблизно об одинадцятій. Я велів таксі зачекати… Ти не сходиш перевірити його, Дживсе?

— Добре, сер.