Розділ восьмий Перший порив вітру

— Я думаю, що це не те, — вона зітхнула. — Така дорога не може вести до скельної святині. Але якби ти опустив мене на линві…

— За п’ять хвилин п’ята, — сказав він швидко із помітним полегшенням. — Мені здавалося, що ми знаходимося тут щонайбільше півгодини. Подивися у себе.

— Так, — Кароліна кивнула головою. — Треба повертатися. Ми всі дотримуємося такого правила на невідомій території. Ходім, бо інакше почнуть переживати. Але завтра ми сюди повернемося.

Вони повільно пішли під гору і скоро побачили вдалині вихід, через який виднівся невеликий кусочок голубого неба. Коли до них долетів лагідний подув відкритого простору, Кароліна легенько доторкнулася пальцями до рукава Алекса.

— Слухаю? — зупинився він.

— Нічого! Я хотіла лише сказати, як це добре, що ти тут! — Вона стала на пальці і поцілувала його, обнімаючи за шию. Потім опустила руки і сказала: — Ходім.

Коли вони вийшли на невеличку поличку перед входом в печеру, Джо подивився на море, що простягалося до горизонту і зникало в легенькій імлі.

— Як тихо. — Кароліна взяла Джо під руку. Вони стояли на краю невеликого урвища, в яке повинні були незабаром спуститися, щоб повернутися до бараку, який поблискував неподалік освітленими сонцем вікнами.

Кароліна хотіла ще щось сказати, але раптом з-над моря долинув дивний звук, який так нагадував виття артилерійського снаряда, що Алекс мимоволі пригнувся.

Порив вітру підняв фонтан куряви перед бараком, закрутив ним і кинув на схил гори.

А потім сталося. Джо інстинктивно, не думаючи, що робить, схватив дівчину за плече і заштовхнув її в печеру якраз в той момент, коли потужній удар вітру зі свистом ринув на скелю.

Кароліна тут же визволилася з його рук і, міцно тримаючись за виступ біля входу, виглянула з печери.

— Що… що сталося?

Було знов абсолютно тихо. Вітер пропав над морем. Ясно світило сонце.

— Швидко! — Джо обкрутив дівчину линвою і міцно зав’язав вузол. — Сходи! Я буду стояти тут і страхувати тебе, відпускаючи линву. Принаймні, будемо впевнені, що тебе не здує.

Кароліна мовчки слухняно кивнула головою.

Коли пізніше Джо вийшов на поличку перед печерою і подивився вниз, він побачив Кароліну, що сиділа біля підніжжя скелі і спокійно курила сигарету. Й далі було зовсім тихо, хоча голос моря, яке билося в береги острова, здавався йому грізнішим, незважаючи на те, що відплив повідкривав при березі кілька великих, помітних навіть з такої відстані, зеленуватих скель, навколо яких виднілися язики киплячої піни.

Алекс швидко зліз і підійшов до Кароліни.

— Що то було? — запитала вона, встаючи і викидаючи сигарету. — Ще трошки, і було б нас змело за борт. — Вона показала рукою на край прірви.

— Мені здається, що це той великий вітер, про який говорив наш грек. На щастя, затих. Ходім, я не хотів би зустрітися з ним знов на відкритому просторі.