Розділ восьмий Перший порив вітру

— Добре.

Алекс нахилився і натиснув, прикладаючи плече майже до лінії, яку раніше вважав за тріщину в скелі. Відчув, як блок здригнувся і піддався несподівано м’яко і глибоко. Щоб зберегти рівновагу, Алекс різко випрямився.

Вони мовчки і нерухомо дивилися на стіну. Перед ними в скелі виднілася темна щілина, яка з’явилася на місці, де скельний блок обернувся навколо осі. Тоді, наче по команді, обоє наблизили голови до отвору.

— Спробуй… — сказала Кароліна, але Джо приклав палець до її губ.

— Що? — прошепотіла вона. Замість відповіді він показав їй на щілину.

Вони деякий час прислухалися.

— Що це таке? — впівголосу запитала Кароліна. — Землетрус?

Алекс мовчки заперечливо похитав головою, тоді подивився в напрямку, звідки вони прийшли. Низьке склепіння коридору, що опускався вниз, закривало від них вхід до печери. Він задумався. З глибини отвору, що з’явився в стіні, до них доходив тихий монотонний шум, який часом посилювався, і тоді скеля легко тремтіла, передаючи відголосок жахливих повільних ударів, так ніби всередині метався величезний звір, шукаючи виходу.

— Вже знаю! — Алекс слухав ще деякий час, потім кивнув сам собі головою. — Ми знаходимося тепер в глибині гори, але не вище бараку, а нижче нього. Найскоріше, що море видовбало собі тунель в скелі, а цей отвір, що ми його відкрили, веде до води. Те, що ми чуємо — це відголосок хвиль, що б’ються у берег і заходять всередину. Вода переносить звук і тремтіння грунту в глибину гори. Такі тунелі мають, напевно, прекрасну акустику. Ми стоїмо приблизно на висоті другого поверху над поверхнею моря, якщо я правильно оцінив висоту, на якій знаходиться отвір в печеру, і нахил коридору. Може попробуємо відсунути цей камінь ще трохи?

— Спочатку я хочу подивитися, як він закріплений. Посвіти мені.

Кароліна почала уважно досліджувати поверхню каменя. На свій подив Джо побачив, що робить вона це з допомогою лупи, яку витягла з кишені штанів. Вивчала довго і уважно, по кілька разів повертаючись на те саме місце.

— Не знаю… — сказала нарешті тихо Кароліна. — Навіть якби це була правда, минуло тисячі років з того часу, а тут сиро. Виразно видно, що вода пробила собі жолобок. Могла підмити цей кусок скелі. Міг сам тріснути. Але він стирчить в глибині стіни, як двері на завісах. Все це може бути природнім, але може бути також… — Долонею, в якій тримала лупу, вона легко доторкнулася поверхні брили. — На ній не видно слідів обробки, але стародавні були майстрами в таких справах і мали безмежне терпіння. Могли, зрештою, використати природну тріщину. Спробуємо відіпхнути цей камінь ще трішки і побачимо, що там є.

Алекс укляк біля неї, і спільними зусиллями вони натиснули на брилу. Отвір збільшився настільки, що світло ліхтарика відкрило їм протилежну стінку, що різко опускалася донизу.

— Дивно, — сказала Кароліна. — А шум тепер став значно тихішим. Чому?

Алекс задумався, але ненадовго.

— Відплив. Я чув, як наш грек говорив про нього Карузерсові. Напевно, море почало відходити якраз тепер, і хвилі перестали вриватися вглиб гори. Але подивимося, що там є.

Тримаючи в руці ліхтарик, Джо насилу засунув голову і плече в отвір. Звісивши руку так, щоб світло від ліхтарика падало вертикально, він довго дивився вниз.

— Що ти там бачиш? — Кароліна стояла на відстані одного кроку, але кам’яна стіна зовсім приглушила її голос, і її слова лунали ніби дуже здалеку.

— Криниця! Гладенька криниця, що веде вниз, може трохи подзьобана краплями води за мільйони років. Як я і думав, внизу видно воду. Світло відбивається там, внизу, біля самої води. Подивися сама.

Кароліна засунула голову в отвір, дивилася якийсь час, тоді подалася назад.