Розділ восьмий Перший порив вітру

— Нічого не бачу! — майже зразу почув Алекс її приглушений голос. — Ліхтарик чомусь не світить!

Він швидко повернувся і майже на четвереньках нирнув у темний отвір, де щойно зникла Кароліна.

Після яскравого сонячного проміння деякий час нічого не бачив.

— Будемо гратися в хованки? — запитала Кароліна.

Джо засвітив ліхтарик і побачив, що вони знаходяться біля входу в довгий вузький коридор, що ледь помітно знижуючись, зникав удалині.

Алекс мовчки полагодив ліхтарик Кароліни, а коли він загорівся, вони з Кароліною повільно пішли коридором. Тут було набагато холодніше, ніж він думав. Отвір, через який вони зайшли до печери, світився вдалині, як маленьке віконечко. Смуга денного блиску тягнулася по вологій кам’яній підлозі, по якій вони сходили вниз. Пішли далі. Довгий промінь світла від ліхтаря, який тримала в руках Кароліна, стрибав по стінах і забігав інколи далеко вперед. В кінці коридору піднімалася волога вертикальна стіна, що блищала тисячами іскорок відбитого світла. Зі стелі зірвалася велика крапля і впала на щоку Алекса. Він здригнувся.

— Тут якийсь надпис! — раптом сказала Кароліна і зупинилася. Її голос несподівано низько задуднів у печері і затих в темній глибині. Вони зупинилися напроти стіни, якою закінчувався коридор. Надпис на стіні був двовіршем, надряпаним чимось гострим по вологому каменю.

— По-італійськи, напевно. — В голосі дівчини прозвучало розчарування.

Кохай і будь коханим, бо на таких лиш крилах

Звичайний смертний може піднятись до небес…

— Що це таке?

— Сонет Мікеланджело.

— Це мусив написати один з тих бідних хлопців, що сиділи тут в час війни. — Кароліна зробила ще кілька кроків і вперлася витягнутою рукою в кам’яну перешкоду. — Кінець, можемо повертатися…

Але не дивлячись на ці повні покори слова, вона почала повільно вести промінь світла вздовж стіни.

— Що ти шукаєш? — запитав Алекс, який, хоч-не-хоч, мусив складати їй компанію в цій операції. — Таємного переходу?

— Ні… — відповіла Кароліна з сумнівом в голосі. — Розумієш, тут усюди капає і тече вода, — вона направила промінь до землі, — а ми стоїмо не на піску, а на суцільній скелі. Я хочу попросту вияснити, куди вся ця вода стікає, бо поки що не бачу стоку. Ми знаходимося в найнижчій точці коридору, і, якби вода не знайшла собі виходу, тут мусило б бути озерце.

— Хіба в цьому кліматі вода не може просто випаровуватися? — невпевнено заперечив Джо. Ні петрографія, ні геологія його ніколи не цікавили, і він мало знав про природу скель.

— Це виключено. Не в такій кількості. Сюди не попадають ні вітер, ні сонячне проміння, а температура відносно низька і більш-менш постійна, бо в глибині коридора різниця між днем і ніччю несуттєва. Ми повинні докладно дослідити все, що можна, щоб пізніше вже сюди не повертатися.

Кароліна уклякла на коліна і, підсвічуючи прямо перед собою, почала повільно пересуватися на колінах вздовж стіни.