Розділ шостий «Тебе не буде на Керосі…»

Джо поклав трубку і полегшено зітхнув. Нарешті він вирішив. Джо повернувся і швидко пішов у ванну.

Наближалася восьма година, коли викупаний і поголений Джо вирушив до міста, доручивши Гігінсові упакувати валізу. Він купив квиток, швидко випив ще дві кави в маленькій кав’ярні при Мілфорд Лейн і зиркнув на годинник. У нього було ще майже чотири години часу. Можна було не спішити. Джо вийшов з кав’ярні, сів за руль і поїхав у напрямку до Нью Скотленд Ярду.

Бенджамін Паркер, заступник шефа кримінального відділу, був у своєму кабінеті, коли черговий сержант доповів про Алекса.

— Заходь, заходь, я дуже радий! — Паркер встав з крісла і вийшов назустріч Алексові. Вони тепло привіталися.

— Що нового? — запитав Джо, зручно всідаючись в одному з двох глибоких шкіряних крісел, що кидалися в очі на фоні решти спартанського умеблювання кабінету.

— Нічого. — Паркер розвів руками і підсунув йому сигарети. — Всі лондонські вбивці виїхали на канікули, у всякому разі такий висновок напрошується, бо у нас абсолютна тишина. Але, якщо станеться щось незвичайне, я тобі подзвоню. У тебе такий вигляд, ніби ти щойно скінчив писати якусь нову книжку. Мої сини будуть щасливі. — Він зітхнув.

— По-перше, як відомо, тиша буває також перед бурею, по-друге — я справді скінчив нову книжку. Твої сини одержать її від мене, як і всі попередні. Ти повинен заохочувати їх до такого читання, бо в моїх книжках справедливість завжди перемагає, чого не можна сказати про світ, що їх оточує. А щодо цікавих новин і дзвінка до мене, то не завдавай собі клопоту. Сьогодні о першій годині я покидаю це місто, а ще через десять хвилин буду оглядати згори береги Англії. Повернуся за місяць.

— Щасливець, — пробурмотів Паркер. — На жаль, моя відпустка вже позаду, і мені доведеться чекати наступного липня. Куди летиш?

— Сам ще не знаю. До Афін, а потім на маленький острів, що називається Керос. Візьму участь в археологічній експедиції професора Лі, яка збирається відкрити якийсь незвичайний осередок крітської культури.

— Зрозуміло, — ледь помітно посміхнувся Паркер. — Сподіваюся, ти не будеш вважати мене нескромним, якщо я запитаю, чи бере участь в тій експедиції міс Кароліна Бекон?

— Ти вгадав, о, повелителю блискавичної дедукції. Міс Бекон також там буде. Вона працює в групі професора Лі.

— Професор Гуго Лі, — Паркер кивнув головою. — То дуже цікава людина. — Він замовк, потім серйозно подивився на Алекса, але в його очах іскрилися майже непомітні веселі іскорки. — Дуже цікаво, але чим довше я тут працюю, тим більше переконуюся, що практично немає людини, ім’я якої в той чи інший спосіб не було б у нас зареєстроване.

— Ти ж не збираєшся сказати, що професор Лі, перш ніж розпочати наукову кар’єру, був кишеньковим злодієм, і твої люди арештували його на вокзалі Ватерлоо, коли він тримав руку в сумочці остовпілої бабуні, що приїхала провідати своїх дітей в Лондоні?

— Ні, звичайно. Я навіть його не знаю. Але два роки тому Скотленд Ярд одержав ряд конфіденційних запитань, що відносилися до однієї спадкової справи. Очевидно, як завжди, я можу розраховувати на твою скромність, Джо?

— Можеш розраховувати на мою скромність. — Алекс зітхнув. — Говори далі. Мене це цікавить. Я люблю знати якнайбільше про людей, в товаристві яких збираюся проводити час.

— Вся справа розпочалася дуже давно. Лі оженився дуже молодим. Через деякий час його дружина втекла з іншим…

— То буває, — буркнув Алекс. — Я, правда, не знав, що Скотленд Ярд цікавиться подібними речами. Такі цікавинки я залишав би покоївкам і приватним детективам.

— Не завжди. При певних обставинах ми також хочемо багато знати. Отже вона втекла з іншим, дістала розлучення, вийшла заміж за того другого і народила йому дитину, хлопця.

— Це зворушливо. — Джо замружив очі. Йому знов захотілося спати.

— Але той другий не був, судячи з усього, добрим чоловіком, бо покинув її і зник в далеких краях, залишивши її з дитиною без засобів до існування. Було це перед війною.