Розділ шостий «Тебе не буде на Керосі…»

З’явився Гігінс з листом на підносі.

— Заказний, сер. Я поставив підпис.

— Дякую…

Джо взяв лист і швидко оглянув його: Гібралтар. Від Кароліни Бекон. Розірвав конверт.

Мій дорогий.

Наш корабель за півгодини поверне до Гібралтару, і користуючись нагодою, хочу написати тобі, що відбувається навколо мене. Я лежу на шезлонгу, біля мене лежить Мері Сандерс. Ми загоряємо. Нестерпно жарко. Мері твердить, що ти досить симпатичний. Тобто, вона каже, що ти некрасивий, але без сумніву повинен подобатися жінкам. Я утрималася від слова. Карузерс і Меллоу грають в якусь огидну палубну гру, яка нагадує ловлю метеликів, але треба ловити такий кружок. Я пробувала: у мене не виходить. У Мері також не виходить, тому ми загоряємо. Професор сидить на палубі під парасолею і читає щось дуже товсте. Уяви собі, що коли всі мають на собі лиш те, що необхідне, аби їх не затримали за порушення громадського порядку, професор одітий в піджак, сорочку і краватку. Я ніколи не стану професором! Ох, Джо, як тут гарно, тобто, як тут могло би бути гарно. То правда, що ти некрасивий, і правда, що я не можу перестати думати про те, що ми знайдемо на тому острові, але… Ти знаєш, цієї ночі мені снилося, що ми не знайшли абсолютно нічого. Я пробудилася охоплена жахом і довго лежала в темряві, думаючи про наші шанси. Гадаю, що ми маємо заледве один шанс із ста, щоби щось знайти. Але й то багато. Боже, як мені без тебе сумно. Якби ти був тут, ти, напевно, навчив би мене грати в ту огидну гру. Ти, прецінь, все можеш. Сам так стверджуєш, правда? Але нема тебе тут, не буде тебе в Афінах, а потім не буде тебе на Керосі, і побачимося ми лиш у вересні. Жаль, що ти не скінчив свою книжку. Якби не це, то може я підговорила би тебе приїхати? Ця думка також прийшла мені в голову цієї ночі. Ти ж можеш приїхати і подивитися, як працює група археологів. Професор напевно не матиме нічого проти, мої колеги — також. Але ти працюєш, і я взагалі не повинна тобі про це писати. Хоча то не так легко не писати про це.

Закінчую, бо ти почнеш задирати ніс.

К.

PS. Мері каже, що ти повинен бути інтелігентним і сміливим. Уяви собі, вона читає не тільки твої книжки, але й навіть різні відгуки з преси про тебе. Я з подивом побачила, що майже всі знають про тебе більше, ніж я.

Цілую. К.

PPS. Взагалі, мені здається, що вона занадто багато про тебе говорить і забагато хоче знати. Невже я ревную?

Джо посміхнувся і ще раз пробіг очима рівні акуратні рядки. У Кароліни був почерк шістнадцятирічного підлітка. Він поклав лист біля тарілки і деякий час дивився на хмаринку пари, яка висіла над чашкою, спокійно піднімаючись вгору, несучи запах кави і зникаючи в сонячному промінні. Джо, по привичці, зажмурився, потім різко відкрив очі і встав, намагаючись прогнати втому, що заливала його мозок і витісняла всяку рішучу думку. Тоді пішов до прихожої, погортав сторінки телефонної книжки і набрав номер. Деякий час він чекав, сидячи на віку скрині. В трубці почувся приємний жіночий голос.

— Моє прізвище Алекс, — сказав Джо. — Я хотів би замовити місце на найближчий літак до Афін… Слухаю!.. О першій?. Дуже добре!.. Так, приїду сам. Бюро буде відчинене з восьмої? Так, Джо Алекс…

— Oй! — відповіла службовка бюро подорожей, якій, напевно, вже посміхався кінець нічного чергування. — Містер Джо Алекс?! — Потім тон її став більш офіціальним. — Звичайно, сер. Квиток буде оформлено.

Джо посміхнувся Він був марнославним, і хоч знав про це — не пробував боротися з марнославством, бо навіть любив його.

— Дуже дякую, міс. Я підійду до вас десь біля дев’ятої… До побачення…

Він поклав трубку, а потім зняв і набрав наступний номер.

— Я хотів би відправити телеграму… так… — Джо назвав своє ім’я і адресу.

«Міс Кароліні Бекон Британський Археологічний Інститут в Афінах Крапка

Твій лист одержав Крапка Ввечері буду в Афінах Крапка Я тебе люблю Крапка Інформацію залиши в готелі Хілтон Крапка Моє шанування міс Мері Сандерс Крапка Джо Алекс»