Розділ п’ятий Що вони думали в той день

Коли підійшла обідня перерва, треба було приступати до провізорської інвентаризації і всі предмети, укладені в коробки, передати асистентові, котрий записував, в якому місці і на якій глибині знайдений той чи інший предмет. Асистент мав столик біля входу до намету, в якому складали щоденні знахідки. Мері швидко заповнила листок, який повинна була приложити до своїх коробок, віддала їх і повернулася, щоб відійти в сторону, коли Гордон, який стояв ззаду неї, спокійно сказав:

— Мені здається, ти забула заінвентаризувати той золотий предмет, який ти знайшла сьогодні вранці, правда?

— Ой, дякую, Роберте! Я засунула його до кишені, бо боялася загубити, і він знайшовся би лиш ввечері.

Голос у неї був абсолютно спокійний. Мері повернулася, віддала асистентові перстень, позначила олівцем місце на плані вілли і відійшла. І все. Ніколи більше на протязі цих років вони на цю тему не розмовляли. Мері знала, що Роберт ніколи нікому про той інцидент не говорив. І хоч напевно це був тільки плід її уяви, їй багато разів здавалося, що Гордон дивився на неї зі скритою погордою.

Найгірше було те, що він мав рацію. Хоч ніколи в світі вона би в цьому нікому не призналася, Мері Сандерс знала, що вона вкрала би того дня той перстень, не дивлячись на те, що крадіжка викопаного предмету є найбільшим злочином, який може бути здійснений археологом, таким самим як і фальсифікація, а може й ще більшим.

З того дня Мері стала найбільш скрупульозною співробітницею в колективі і точно знала, що навіть якби вона сама без свідків відкопала кольє з брильянтами величиною в кулак, вона віднесла б його на склад тим швидше, чим дорожчим би те кольє виявилося.

Але може саме тому Мері Сандерс ненавиділа Роберта Гордона більше всіх на світі, і хоч він навіть про це не підозрював, вона бажала йому смерті. їй здавалося, що тільки тоді вона могла би полегшено зітхнути і забути.

Коли відлунали останні слова прощання і яхта відплила від берега, щоб незабаром зникнути в передвечірньому тумані, що плив над поворотом ріки, невеличкий гурт людей повільно пішов по набережній, а потім розпорошився, і Алекс з Кароліною залишилися самі.

— Поїхали? — запитав Джо.

— Давай, трохи пройдемося, — Кароліна показала рукою на алею, яка, оточуючи пристань, відходила від ріки і зникала серед кам’яниць дев’ятнадцятого сторіччя.

Вони поволі рушили, відкидаючи в промінні блідочервоного сонця, що вже сідало за горизонт, дві довгі тіні. Помовчали. Потім Джо недовірливо покрутив головою і сказав:

— Той кораблик є найдорожчою цяцькою того роду, яку я бачив за останніх кілька років. Мусить коштувати скажені гроші. Я не знав, що праця молодого археолога аж так добре оплачується.

Кароліна засміялася.

— Моєї зарплати, як знаєш, не вистачає навіть на те, щоб купити за готівку добру машину, хоча живу я в цілому непогано і самостійно. Ти при твоїх величезних доходах не розумієш навіть, напевно, настільки обмеженими є можливості звичайних смертних.

— Але містер і міс Гордон справляють враження звичайних смертних, ні? Ти собі уявляєш, скільки коштує така яхта?

— О! Гордон — то щось інше. Довгий час він заробляв стільки ж, скільки і ми всі, поки два роки тому не помер мого тато. Гордон дуже скритний, бо хоч я знаю його ще з часів університету, я навіть не знала, що він має тата. Жив самотньо і ніколи не згадував про свою родину.

— Дивовижно…

— Правда? Але Гордон то…

— Я думаю не про містера Роберта Гордона, а про тебе.

— Про мене?