Розділ п’ятий Що вони думали в той день

Меллоу зітхнув. Він був обкрадений, хоч ніколи нікому не зможе про це сказати. Найгіршим було те, що навіть сам злодій про це не знав. Гордон з великим опором згоджувався на включення до книжки всього того, чого він не розумів. А коли нарешті починав розуміти, його енциклопедична пам’ять підкидала десятки нових незначних деталей, які служили для підтвердження висновку. Було то дуже корисним, але хіба мало воно істотне значення?

Меллоу знову зітхнув.

— Більше ніколи, — пробурмотів він. Таксі їхало по широкому шосе, що тягнулося вздовж ріки. Пейзаж був заповнений лісом мачт і високих силуетів кранів торгового порту. Деякий час Джон думав про море, а потім повернувся думкою до Гордона. Та маленька непомітна яхта, прецінь, буде плисти через Біскайську затоку. А Меллоу з дитячих років пам’ятав, що половина пригод книжкових героїв трагічно закінчувалася в вічно розбурханій Біскайській затоці. Якби якась величезна хвиля залила ту шкаралупу, було би дуже прикро, може навіть сумно, але й по-своєму справедливо по відношенню до його книжки про крітську кераміку, яка в найближчий час повинна була принести незаслужену славу Робертові Гордону.

Ще деякий час Джон Меллоу мріяв про те, як він був би зворушений і схвильований повідомленням про загибель «Памели». Так, то справді трагічна історія… Наш дорогий Роберт, звичайно, не був орлом, але все-таки… То велика втрата для нас усіх… навіть якщо він і не був справжнім ученим. Бо хоч в бідолахи не було іскри божої, але він завжди був сумлінним, лояльним, пристойним колегою і дуже милим хлопцем.

Його роздуми обірвала різка зміна напряму їзди. Таксі зробило поворот, і перед очима пасажира появилася «Памела» — блакитна, струнка, елегантна, прив’язана до набережної.

Професор Гуго Лі вийшов з дому і вільним пружним кроком, який так не пасував до його сивої голови і зморшкуватого обличчя, перейшов дорогу, аби добратися до свого автомобіля, що стояв на протилежній стороні вулиці.

Машина рушила з місця. Сидячи за рулем, професор думав про Роберта Гордона, з яким через деякий час мав попрощатися, щоб потім знову зустрітися на Керосі. Ніхто з їх колективу, в якому він був керівником, учителем і духовним батьком, не знав, що професор уже багато років думав про Роберта Гордона кожен день. Думав ще тоді, коли Роберт був малою дитиною і йому навіть і не снилося, що колись стане археологом.

На протязі всіх цих довгих років думка про Роберта Гордона викликала в душі професора Гуго Лі тихий смуток.

Зовсім гола Мері Сандерс стояла в ванній і розчісувала щіткою своє довге темне блискуче волосся. Вона глянула на маленький годинник, котрий зняла перед купанням з руки і повісила на одному з крючків, на які вона вішала рушники. За десять хвилин четверта. Рука з щіткою почала рухатися швидше.

— Мамо!

Мері жила з матір’ю, вони займали три маленькі кімнати на першому поверсі великого дому, що був колись власністю її тата. Але тато помер, коли Мері було шістнадцять років, а мати не вміла провадити антикваріату. Та й конкуренція великих і досконало працюючих антикварних фірм була завеликою для старіючої хворої жінки. Вона продала будинок, магазин і колекції, залишивши собі тільки частину помешкання. Відсотків вистачало для їх скромних потреб і на освіту для дочки. Зрештою, кілька разів довелося зачепити й основний капітал. Тепер, якби не заробіток Мері, вони би жили між незаможністю і бідністю, в тому дратівливому стані, коли найменше відхилення від мінімального місячного бюджету може визвати катастрофу. Лиш завдяки старанням матері не відчувала приниження. І хоч її плаття завжди були трохи гіршими, ніж плаття Кароліни Бекон, не говорячи вже про спокійні й не крикливі, але вартістю в маєток туалети Памели, не це було причиною її теперішнього гніву.

— Мамо, дай мені вишневий костюм, але швидко, я тебе прошу! Бо я запізнюся!

— Костюм уже готовий, — почула вона спокійний голос матері.

Мері вийшла в коридорчик і зайшла до своєї кімнати. Швидко одягаючись, вона далі думала про Роберта Гордона.

Їй часто вдавалося забути про нього, точніше, не про нього, про той випадок. В кінці кінців, від того дня минуло вже кілька років, Але зовсім забути вона не могла. Сьогодні зранку тільки про це й думала.

— Може це тому, що він сьогодні відпливає?.. — прошепотіла Мері, взуваючи туфлі.

Так. Скоріше за все її сьогоднішні спогади пов’язані з тим, що яхта «Памела» сьогодні відпливає. Це і є причиною.

Проклятий дурень, — подумала Мері, не знаючи про те, що майже в цей самий момент докладно так само подумав про Гордона Саймон Карузерс. — Проклятий надутий дурень! Я повинна була передбачити, що він з’явиться саме там, де не повинен був би з’являтися.

Випадок, про який тепер думала Мері, був єдиним в житті Мері Сандерс, про який вона справді хотіла забути.

Сталося це під час останньої студентської практики, коли вони вели розкопки на території давньоримської стіни, що відділяла Англію від Шотландії. Мері прекрасно пам’ятає той ранок! Вони просівали через густі сита землю, що знаходилася між фундаментами римської вілли, розкопаної за останні тижні. То був час, коли покупка нових рукавичок була для неї справді великою витратою. Отак думаючи про рукавички, вона вже півгодини просіювала землю, відкладаючи на картон, що лежав неподалік, знайдені фрагменти заіржавілого заліза, монети (їх було декілька) і керамічні орнаменти. Раптом помітила щось блискуче. По ситу покотився вниз тяжкий золотий перстень, такий гладенький і красивий, ніби хтось годину тому закопав його в землю. Не думаючи про те, що вона робить, Мері нахилилася, підняла перстень і засунула його в кишеню штанів. Озирнулася. За кілька кроків від неї біля такого ж, як у неї, сита, стояв Роберт Гордон і акуратно просівав пісок. Більше нікого поблизу не було.