Розділ «12»

— Ви самі порпатиметесь у землі? — запитав я в неї.

— Звісно ж. От побачите, я працюватиму швидше за Темліна і його робітників. Не чекайте на мене аж до самого обіду.

— Та сьогодні по обіді, — заперечив я, — на нас чекатимуть у Ланклі та Кумбі. На фермах поначищають кухні, приготують чай.

— То надішліть повідомлення, відкладіть візит, — сказала вона. — Якщо на мене чекає садівництво, я ні на що не відволікаюся. Бувайте.

Вона помахала мені рукою та вийшла крізь парадні двері на доріжку з гравію.

— Кузино Рейчел? — покликав я її з вікна їдальні.

— Що? — запитала вона через плече.

— Емброуз помилявся, коли казав про жінок, — вигукнув я. — О пів на дев’яту ранку у них вигляд більш ніж чудовий.

— Емброуз говорив не про восьму тридцять, — відповіла вона мені. — Він говорив про шосту тридцять, і не мав на увазі перший поверх.

Сміючись, я повернувся до їдальні і побачив біля себе Сікомба, зі стиснутими устами. Він невдоволено підійшов до буфета і вказав юному Джонові, що слід прибрати зі столу. Цього садівничого дня було зрозуміло одне — моєї допомоги не знадобиться. Я віддав останні розпорядження, наказав сідлати Циганку і вирушив до Пеліна ще до десятої. Мій хрещений батько був удома, в кабінеті, і я без зайвих передмов перейшов до мети свого візиту.

— Тож ви розумієте, — сказав я йому, — щось треба з цим робити, і робити негайно. Бо якщо місіс Пескоу довідається, що місіс Ешлі збирається давати уроки італійської, за двадцять чотири години про це говоритиме все графство.

Мій хрещений батько, як я й очікував, був украй збентежений та засмучений.

— Яка ганьба, — погодився він, — звісно, про це навіть не варто говорити. Ми цього не допустимо. Питання це, звісно, доволі делікатне. Мені знадобиться час, щоб обміркувати, як його краще владнати.

У мене уривався терпець. Я знав, як поважно він ставиться до всього, що пов’язане із законами. Він днями возитиметься з цією справою.

— У нас нема на це часу, — відказав я. — Ви не знаєте моєї кузини Рейчел так добре, як я. Вона може сказати комусь із орендаторів у своїй невимушеній манері: «Знаєте когось, хто хоче вивчати італійську?». І що нам тоді робити? Ба більше, я вже знаю чутки від Сікомба. Всім відомо, що в заповіті про неї ні слова. Все це слід виправити, і терміново.

Він здавався замисленим, покусуючи перо.

— Той італійський радник нічого не говорив про її становище, — сказав він. — Шкода, що я не можу обговорити цю справу з ним. Ми ніяк не можемо дізнатися про її власний дохід, чи що їй дісталося від попереднього шлюбу.

— Гадаю, все пішло на сплату боргів Санґаллетті, — сказав я. — Пам’ятаю, Емброуз згадував про це в листах. Це була одна з причин, чому вони не приїхали додому минулого року, річ була в її фінансовому становищі. Не сумніваюся, через це вона й віллу продала. Мабуть, у неї не лишилося ні копійки. Ми маємо цьому якось зарадити, сьогодні ж.

Мій хрещений батько склав розкидані на столі папери.

— Я дуже радий, Філіпе, — сказав він, роздивляючись мене з-понад своїх окулярів, — що ти змінив свою думку. Перед приїздом твоєї кузини Рейчел я дуже переймався. Ти планував бути неприємно грубим, і взагалі нічого для неї не робити; це викликало б скандал. Принаймні, ти схаменувся.