Розділ «15»

Ми закінчили розставляти книжки до ленчу. Сікомб надіслав до нас Джона, а також юного Артура дізнатися, чи не треба чогось спустити донизу, перш ніж вони підуть обідати.

— Лишіть одяг на ліжку, Джоне, — сказав я, — і накрийте ковдрою. Треба буде, щоб Сікомб допоміг мені спакувати все. А ці книжки віднесіть до бібліотеки.

— А ось ці, Артуре, будь ласка, в будуар, — сказала кузина Рейчел. Це були її перші слова, відколи я спалив папірець.

— Це ж нічого, Філіпе, — запитала вона, — якщо я триматиму книжки з садівництва у своїй кімнаті?

— О, звісно, так, — відповів я. — Всі книжки тут ваші, ви ж знаєте.

— Ні, — сказала вона, — ні, Емброуз хотів би бачити деякі з них у бібліотеці.

Вона підвелася, розправила сукню і віддала Джонові ганчірку.

— Мадам, унизу подали холодні закуски, — сказав він.

— Дякую, Джоне. Я не голодна.

Я вагався, стоячи біля прочинених дверей, після того як хлопці зникли з книгами в руках.

— Ви спуститеся зі мною? — спитав я. — Допоможете розставити книжки?

— Гадаю, що ні, — відказала вона, потім на мить спинилася, ніби хотіла щось додати, але змовчала. Після чого пішла коридором до своєї кімнати.

Я їв ленч наодинці, вдивляючись у вікна їдальні. Дощ іще періщив. Іти надвір — безглуздо, там нічого було робити. Краще закінчити сортувати одяг разом із Сікомбом. Йому буде приємно, коли я питатиму поради. Що віддати до Бартона, що до Тренанта, що до Іст-Лоджа, все слід було обирати обачно, щоб ніхто не образився. На цю роботу в нас пішла б не одна година. Я намагався зайняти думки справами; та все ж, немов зубний біль, який раптово зачинається і так само раптово зникає, мої думки линули до того папірця. Що він там робив, поміж сторінок книги, і як довго пролежав там, відірваний, забутий? Півроку, рік, довше? Емброуз почав писати мені листа, який так і не дійшов; чи були й інші папірці, частини одного листа, що з якоїсь невідомої причини все ще лежали поміж сторінок книги? Листа він, певно, написав ще до того, як захворів. Почерк був рівний та чіткий. Мабуть, минулої зими або минулої осені… Я відчув раптовий напад сорому. Яке моє діло, копирсатися в минулому, гадати про лист, який ніколи до мене не дійшов? Це мене не стосувалося. Краще б я його взагалі не бачив.

Увесь обід ми з Сікомбом сортували одяг, він пакував, а я писав записки з поясненнями. Він запропонував роздати одяг на Різдво, і мені здалося, що це чудова ідея, яка припаде до душі орендарям. Коли ми закінчили, я знову спустився до бібліотеки і розклав книжки по полицях. Перш ніж класти на полицю, я перегортав сторінки кожної книги і через це почувався так, ніби винен у дрібному злочині.

«Звісно ж, це хвороба, я дуже часто чув про неї, щось на зразок клептоманії чи іншого розладу…»

Чому я запам’ятав ці слова? Що Емброуз мав на увазі?

Я потягнувся по словник і пошукав визначення клептоманії. «Непереборне прагнення красти в людей, яких до цього не спонукають нужденні обставини». Він звинувачував її не в цьому. Він звинувачував її в марнотратстві, в нестриманості. Як марнотратство може бути хворобою? Це було геть не схоже на Емброуза, найщедрішу людину, звинувачувати когось у такій поведінці. Коли я поклав словник назад на полицю, двері кімнати відчинилися й увійшла кузина Рейчел.

Я почувався винним, ніби вона впіймала мене на брехні.

— Я щойно закінчив розставляти книжки, — сказав я і подумав, чи звучить мій голос так само фальшиво, як її.