Розділ «18»

Наше Різдво видалося щасливим. Вона про це подбала. Ми об’їздили ферми маєтку, котеджі та будиночки, роздали одяг, який належав Емброузові. І під кожною стріхою нам довелося скуштувати пирога або пудингу, і, зрештою, ввечері, повернувшись додому, ми були надто ситі, щоб обідати, тож дали слугам покінчити зі вчорашніми залишками гусака та індички, а самі в цей час смажили каштани перед каміном у вітальні.

Потім, ніби повернувшись у часі на двадцять років, вона попрохала мене заплющити очі і, сміючись, збігала в будуар, повернулась і поклала мені до рук маленьку ялинку. Вона прикрасила її геть чудернацько, загорнула малесенькі подарунки в яскравий кольоровий папір, і кожен був якоюсь приємною дурничкою. Я знав, що вона зробила це, позаяк хотіла, щоб я забув про драму в переддень Різдва і фіаско з перлинами. Та я не міг забути. Як і пробачити не міг. Тому, після Різдва наші з хрещеним батьком стосунки значно охололи. Мало того, що він дослухався до брехливих пліток, ще більше мене обурювало те, як прискіпливо він ставився до дрібнички в заповіті, за якою я мав лишатися під його опікою ще три місяці. Ну то й що, що Рейчел витратила більше, ніж ми передбачали? Нам не відомі її потреби. Ні Емброуз, ні мій хрещений батько не розуміли, як живуть у Флоренції. Вона могла бути дещо марнотратною, та хіба це злочин? А щодо світського життя Флоренції — не нам його судити. Мій хрещений батько все своє життя прожив обережно та скупо, і, оскільки Емброуз ніколи особливо не переймався якимись покупками для себе, мій хрещений батько вирішив, що такі порядки мають тривати й тоді, коли майно перейде в мою власність. Я багато не потребував і не хотів витрачати на себе більше, ніж витрачав Емброуз у свій час, та така дріб’язковість з боку хрещеного батька просто розлютила мене, тож я вирішив і надалі витрачати власні гроші, як мені заманеться.

Він звинуватив Рейчел у тому, що вона тринькає гроші на утримання. Що ж, нехай звинувачує мене в непомірних витратах на будинок. Я вирішив, що після Нового року треба багато чого полагодити й побудувати на землі, яка скоро стане моєю. Але не тільки в садах. Продовжилися роботи над терасовою доріжкою понад бартонськими полями, а поруч розпочалася підготовка до будівництва нижнього водяного саду, який мав стати копією побаченого нами на гравюрі в книзі Рейчел.

Також я вирішив відремонтувати будинок. Надто довго, міркував я, ми щомісяця запрошували Нета Данна, нашого муляра, який лазив із драбини на драбину, забирався на дах, щоб замінити плити шиферу, знесені вітром, і курив там свою люльку, обпершись об димохід. Час уже замінити дах повністю, покрити новою черепицею чи новим шифером, замінити жолоби, укріпити стіни, пошкоджені за довгі роки вітрами та дощами. Давно вже в будинку нічого не ремонтували, років із двісті, ще відколи парламентарі призвели до такого безладу, що моїм предкам ледь удалося врятувати будинок від повного руйнування. Я компенсую недбалість минулих поколінь, і якщо мій хрещений батько скривить носа та почне рахувати витрати на своєму промокальному папері, то може йти до біса.

Отже, я взявся за справи власноруч, і ще до кінця січня на моєму даху, зовні і всередині будинку, прикрашаючи стелю та стіни за моїми вказівками, почали працювати п’ятнадцять-двадцять робітників. Я відчував особливу насолоду, уявляючи вираз обличчя свого хрещеного батька, коли він побачить рахунки за роботу, які муситиме підписати.

Я зробив ремонт у будинку приводом не приймати гостей, і в такий спосіб на певний час поклав кінець недільним обідам. Із цієї ж причини я позбавився постійних візитів Пескоу та Кендалів і зовсім не бачився зі своїм хрещеним батьком, як, власне, й планував. Також я наказав Сікомбові пустити серед прислуги чутку (що він умів робити неабияк вправно), ніби місіс Ешлі зараз важко приймати гостей, ураховуючи постійні роботи у вітальні. Отже, у ті дні зими та ранньої весни ми жили самітниками, на мою превелику радість. Будуар тітки Фібі, як Рейчел усе ще просила його називати, став нашим притулком. Там під кінець дня Рейчел сиділа й вишивала або читала, а я спостерігав за нею. В ній з’явилась якась небачена досі м’якість після інциденту в переддень Різдва, яка, хоч і зігрівала мене надміру, та все ж іноді видавалася нестерпною.

Гадаю, вона не розуміла, що зі мною робить. Ті руки, що на мить завмирали на моєму плечі, ті ласкаві доторки до моєї потилиці, коли вона проходила повз моє крісло і говорила без упину про сад чи про інші практичні моменти, змушували моє серце шалено битися, і його неможливо було заспокоїти. Стежити за її ходою було справжнісінькою насолодою, іноді я навіть гадав, а що, як вона навмисно встає з крісла, підходить до вікна, торкається штор, стоїть там, не опускаючи руки, дивиться на галявину, позаяк знає — мої очі пильно за нею стежать. Вона вимовляла моє ім’я Філіп якось особливо, по-своєму. Для інших це завжди було коротке, обрізане слово, з акцентом на останній літері, а вона навмисно розтягувала «л», повільно, так, що я вловлював нову інтонацію, яка дуже мені подобалася. Малим хлоп’ям я завжди мріяв, щоб мене називали Емброузом, і це бажання лишилося, гадаю, дотепер. Та нарешті мені почало подобатися, що моє ім’я куди давніше за його. Коли робітники привезли нові свинцеві труби для відведення води з даху і приладнали до них жолобки, я відчув дивну гордість, поглянувши на маленьку пластину внизу, з маркуванням «Ф. Е.» та датою, а ще нижче — з левом, який був частиною материного герба. Здавалося, ніби я вклав частинку себе в майбутнє. І Рейчел, стоячи поруч, узяла мене за руку та сказала:

— Досі я не знала, що ви здатні пишатися. За це я люблю вас ще більше.

Так, я пишався… і водночас відчував, як мене покидає порожнеча.

Отже, роботи тривали як у будинку, так і в саду. Настали перші дні весни і принесли з собою суміш муки та захвату. З першим промінням сонця під нашими вікнами заводили пісню зяблик та дрізд, пробуджуючи Рейчел та мене самого зі сну. Ми говорили про це, зустрічаючись опівдні. Спочатку сонце показувалося в її кімнаті, зі східного боку будинку, і кидало косий промінь їй на подушку крізь незапнуте шторами вікно. У мене воно з’являлося пізніше, коли я вже одягався. Я висувався у вікно, дивився на луги та на море, бачив, як коні з плугом забираються на віддалений пагорб і над ними колами шугають чайки, а на пасовищі, ближче до будинку, пасуться вівці з ягнятами, затишно притискаючись одне до одного. Кулики, повертаючись із теплих країв, з’являлися маленькою хмаркою, тріпочучи крильми. Скоро вони знайдуть собі пари, і самці злітатимуть у височінь та стрімко падатимуть униз у захопливім танку. На березі свистіли кроншнепи, а сороки, чорно-білі, немов священики, поважно сновигали між водоростей у пошуках сніданку. І повітря під вранішнім сонцем було особливе, з солонуватою родзинкою.

І саме такого ранку Сікомб підійшов до мене та сказав, що Сем Бейт з Іст-Лоджа, який захворів та не вставав із ліжка, дуже хотів, щоб я приїхав і зустрівся з ним, оскільки мав для мене дещо вкрай важливе. Він натякав, що це «щось» було настільки цінним, що він не міг передати його своїм сином чи донькою. Я замислився. Люди в нашім краї завжди отримують насолоду від таких таємниць із найменшого приводу. Так чи інакше, по обіді я піднявся алеєю до воріт, до перетину чотирьох доріг, і завернув до його будиночка. Сем сидів на ліжку, а перед ним на ковдрі лежав один із сюртуків, що належали Емброузові, який ми подарували йому на Різдво. Я впізнав його, це був світлий сюртук, який Емброуз, певно, купив на випадок спекотного дня на континенті.

— Отже, Семе, — сказав я, — шкода бачити тебе в ліжку. Що сталося?

— Та все той самий кашель, містере Філіпе, сер, від якого я щовесни страждаю, — відповів чоловік. — Мій батько хворів так само, якось цей кашель забере мене в могилу, як колись забрав і його.

— Які дурниці, Семе, — промовив я йому, — це старі казки, ніби те, що вбило батька, вб’є і сина.

Сем Бейт похитав головою.

— Це правда, сер, — сказав він, — і ви самі це прекрасно знаєте. Як щодо містера Емброуза і його батька, старого джентльмена, вашого дядька? Хвороба мозку вбила їх обох. Проти природи не підеш. Я помічав таке і в худоби.

Я нічого не відповів, гадаючи, звідки Сем міг знати, від якої хвороби помер Емброуз. Я нікому не розповідав. Дивовижно, як чутки розходяться нашою місциною.

— Вам варто надіслати доньку до місіс Ешлі, попросити настоянку від кашлю, — сказав я йому. — Вона добре знається на таких речах. Евкаліптова олія — один з її лікарських засобів.

— Обов’язково, містере Філіпе, обов’язково, — відповів він мені, — та спершу, мені здалося, краще покликати вас самого, з приводу листа.