Розділ «4»

Коли ми з іншими пасажирами дісталися екіпажем до Флоренції й вийшли поблизу готелю на березі Арно, мені здалося, ніби в дорозі я провів ціле життя. Було п’ятнадцяте серпня. На землі європейського континенту ще не ступав мандрівник, вражений менше, ніж я. Дороги, які ми перетинали, пагорби й долини, міста, французькі чи італійські, де ми зупинялися на ніч, усе здавалось мені однаковим. Усюди було брудно, кімнати кишіли паразитами, і я ледь не глухнув від шуму. Я звик до тиші майже порожнього будинку — адже прислуга спала в окремому приміщенні, під годинниковою вежею, — де вночі не було чути ані звуку, лише вітер у деревах та дріботіння дощу, який наганяли хмари з південного заходу. Невпинний дзенькіт і шум іноземних міст ледь не дурманив мене.

Я спав, так. Хто ж не спить після довгої дороги, коли йому двадцять чотири роки? Та навіть у мої сни вривалися зовнішні звуки: бахкання дверей, вереск голосів, кроки під вікном, стукіт коліс по бруківці, і щоп’ятнадцять хвилин — церковні дзвони. Можливо, якби я подорожував з якоїсь іншої причини, все було б інакше. З легким серцем я, певно, виглядав би з вікна рано вранці, спостерігав би, як діти босоніж граються в канаві, і кидав би їм монети, зачаровано вслухався б у нові звуки й голоси, блукав би вночі вузькими звивистими вуличками, і зрештою, полюбив би їх. Та на той час я на все дивився з байдужістю, яка переходила у ворожість. Моєю метою було зустріти Емброуза, і в тривозі, знаючи, що він хворіє на чужині, я все навколо сприймав з відразою, саму навіть землю.

Із кожним днем ставало все спекотніше. Небо вкривала суцільна синява, і доки я теліпався запиленими дорогами Тоскани, мені здавалося, що сонце висмоктало із землі всю вологу. Навколо розкинулися засушені брунатні долини, а підрум’янені жовті маленькі села висіли на пагорбах, оповиті серпанком від спеки. Воли незграбно волочилися, худі й кістляві, у пошуках води, кози плентались обабіч дороги, а маленькі пастушата, завбачивши карету, зчиняли лемент, і мені, тривожному та наляканому долею Емброуза, здавалося, що все живе у цій країні страждає від спраги, і, не знайшовши води, слабне та вмирає.

Зійшовши з карети у Флоренції, доки запилений багаж вивантажували й несли до готелю, я захотів насамперед перетнути мощену вулицю й стати біля річки. Після довгої дороги я був стомлений та з голови до ніг укритий пилюкою.

Останні два дні мені довелося сидіти поруч із кучером, щоб не вмерти від задухи всередині, і, як нещасні тварини при дорозі, я мріяв лише про воду. І ось вона переді мною. Не рідні хвилі синього гирла, солонувато-прохолодного, заколисаного бризками моря, а повільний струмок, брунатний, як і дно під ним, який просочується попід арками мосту, а його рівна гладка поверхня час від часу збурюється бульбашками. Потік ніс усіляке сміття, пучки соломи й трави, та все ж у моїй уяві, розбурханій від втоми та спраги, це все можна було скуштувати, ковтнути, випити одним ковтком, як випивають отруту.

Я стояв зачарований і дивився, як плине вода, як сонце безжально обпалює бруківку, і раптом, у місті за моєю спиною, величезний дзвін урочисто відбив чотири рази. Слідом забили інші дзвони з інших церков, і їхній звук змішався з гуготінням, з яким річка, бура та мулиста, пробивалася крізь каміння.

Поруч стояла жінка, на руках у неї плакало дитя, а біля подертої спідниці вовтузилося ще одне. Вона простягла руку по милостиню, її темні очі з благанням втупилися в мої. Я дав монету й відвернувся, та вона знову смикала мене за лікоть, щось шепотіла, аж доки один із пасажирів, який ще стояв біля карети, не гаркнув на неї італійською, після чого вона повернулася та сіла на розі мосту, звідки й прийшла. Їй було років дев’ятнадцять, не більше, та вираз її обличчя здавався вічним, фантомним, ніби в її маленькому тілі сховалася стара невмируща душа; цілі століття визирали з тих двох очей, і вона так довго споглядала життя, що зовсім до нього збайдужіла. Пізніше, піднявшись до кімнати й вийшовши на маленький балкон, що виступав над площею, я бачив, як вона крадеться поміж коней та карет, непомітно, мов кішка вночі, припадаючи до землі.

Я насилу помився та перевдягнувся. Тепер, діставшись кінця своєї подорожі, я відчув якесь дивне отупіння: того, хто вирушав у цю мандрівку із хвилюванням, готовий до величних кроків, до будь-якої битви, більше не існувало. Натомість з’явився незнайомець, стомлений та пригнічений. Хвилювання давно минуло. Навіть затертий папірець у моїй кишені втратив зміст. Лист був написаний багато тижнів тому; за цей час стільки всього могло статися. Вона могла забрати його з Флоренції; вирушити до Рима, до Венеції, і я уявляв, як знову волочуся слідом за ними в тій незграбній кареті. Гойдаючись від міста до міста, перетинаючи простори цієї проклятої країни, але завжди на крок позаду, безсилий проти часу та спекотних запилених доріг.

А може, знову ж таки, все це величезна помилка, і надряпані листи були лише божевільним жартом, одним із тих розіграшів, які Емброуз любив улаштовувати в минулому, малим я часто попадався йому на гачок. І рушивши до вілли на його пошуки, я потраплю на свято, на званий обід: всюди гості, світло, музика; я з’являюся в їхньому товаристві, без усілякої на те причини, і Емброуз, при доброму здоров’ї, переводить на мене свій здивований погляд.

Я спустився і вийшов на площу. Карети, що чекали біля входу, від’їхали. Час сієсти закінчився, і вулиці знову заполонив натовп. Я пірнув у нього й одразу ж загубився. Минав темні подвір’я й провулки, високі будинки, стиснуті один одним, брів попід балконами і, розгублено спиняючись, прямував назад, а з проходів горіли очі, люди йшли, завмирали й дивилися мені вслід тим самим віковічним поглядом, сповненим давно минулих пристрастей і страждань, який так здивував мене в жебрачці.

Дехто йшов за мною, простягаючи руки, шепочучи, як шепотіла вона, і коли я озивався лайкою, якої навчився від пасажира карети, вони розсіювалися, притискаючись до стін високих будинків, і, втративши надію, дивилися мені вслід. Знову залунали церковні дзвони, і я вийшов на велику п’яццу[1], де групками тіснився люд, усі галакали, жестикулювали, байдикували, і мені, іноземцеві, важко було вловити зв’язок із тією строгою прекрасною архітектурою, що оточувала площу, з тими статуями, які сліпо спостерігали за дійством, зі звуками дзвонів, гул яких відбивався в небесах.

Я спинив карету й ламаною італійською назвав адресу «Вілла Санґаллетті». Кучер пробурмотів у відповідь щось незрозуміле, кивнув, указав батогом поперед себе, і я почув слово «Ф’єзоле». Ми їхали вузькими вуличками крізь натовп, кучер кричав на коня, дзвенів віжками, а люди сахалися, коли ми проїжджали. Звуки дзвонів поволі стихли, та здавалося, все ще відлунювали в моїх вухах; урочисті, гучні, вони оспівували не мою мету, крихітну та незначну, не людей, що волочилися вулицями, дзвони оспівували душі давно померлих чоловіків і жінок, вони оспівували вічність.

Довгою звивистою дорогою ми підіймалися назустріч віддаленим пагорбам, лишаючи Флоренцію позаду. Будинків ставало дедалі менше. Навколо було тихо, спокійно, і пекуче сонце, яке весь день обпалювало місто, раптом стало лагідним і м’яким. Світло нарешті не сліпило. Жовті будинки, жовті стіни, навіть сам брунатний пил уже не здавався таким сухим, як раніше. Тепер, коли сонце втратило силу, до будинків повернувся колір, побляклий, м’який, із ніжним відблиском. Мовчазні похмурі кипариси вбрались у чорнильно-зелений.

Кучер під’їхав до довгої високої стіни, зупинившись біля зачинених воріт. Він повернувся на сидінні й поглянув на мене через плече.

— Вілла Санґаллетті, — буркнув він. Кінець моєї мандрівки.

Я знаком велів йому почекати, вийшов, пройшовся до воріт і смикнув за дзвоник, який висів на стіні. Було чути, як він бренькотить зсередини. Кучер відвів коня на узбіччя, зліз і став відганяти капелюхом мух від його голови. Кінь, нещасна голодна тварина, повис між голоблями; після такого підйому йому не вистачало сил навіть на те, щоб пощипати траву, він лише дрімав, посмикуючи вухами. З-за воріт нічого не було чути, тож я подзвонив ще раз. Тепер почувся приглушений собачий гавкіт, він став гучнішим, коли десь усередині відчинилися двері. Капризувала дитина, і жіночий голос різко й роздратовано намагався її заспокоїти, я почув, як з іншого боку до воріт наближаються кроки. Потім почувся звук засува, а тоді — скрипіння воріт та скрегіт каміння, і мені, нарешті, відчинили. На мене пильно дивилася селянка. Підійшовши до неї, я запитав:

— Вілла Санґаллетті? Синьйор Ешлі?

Пес, посаджений на ланцюг у хижці, де мешкала жінка, загавкав іще несамовитіше. Переді мною простяглась алея, і на іншому її кінці я побачив сам особняк, неживий, із зачиненими ставнями. Жінка зробила вигляд, ніби намагається зачинити ворота, пес продовжував гавкати, дитя плакало. Її обличчя роздулося й опухло з одного боку, ніби від зубного болю, і вона притискала до щоки край шалі, намагаючись утамувати біль.

Я протиснувся повз неї у ворота й повторив: «Синьйор Ешлі». Цього разу вона здригнулася, ніби вперше мене побачила, і почала гарячково, схвильовано тарабанити італійською, показуючи руками в бік особняка. Потім поспішно повернулась і щось вигукнула через плече, у бік хижки. У дверях з’явився, очевидно, її чоловік, а на плечах у нього сиділа дитина. Він утихомирив пса і підійшов до мене, питаючи щось у дружини. Вона продовжила свій словесний потік, і я вловив слова «Ешлі», а потім «інґлес», після чого настала його черга мене роздивлятися. Він мав трохи кращий вигляд за дружину, чистіший, щирий погляд, і доки він дивився на мене, на його обличчі з’явився вираз глибокої стурбованості, він пробурмотів дружині кілька слів, і вона, відвівши дитину до входу в хижку, стояла й не зводила з нас очей, усе ще притискаючи хустку до розпухлого обличчя.