Розділ «12»

— А коли місцеві закінчать свої візити, — спитала вона, — що тоді?

— Що ж, тоді ви зобов’язані будете повернути їм візити, кожному. Я накажу подавати карету щодня о другій. Хоча, перепрошую. Не щодня. А кожного вівторка, четверга та п’ятниці.

— І я їздитиму сама?

— Сама.

— А що я маю робити по понеділках та середах?

— По понеділках та середах, дайте подумати… — я намагався швиденько щось вигадати, та винахідливість мене підвела.

— Ви, взагалі, малюєте чи співаєте? Як панянки Пескоу? Щопонеділка можете практикуватись у співі, а щосереди малювати.

— Я не співаю й не малюю, — сказала моя кузина Рейчел, — і боюся, ваш план на дозвілля видається мені цілковито незручним. Якщо, замість того, щоб чекати на гостей, я сама їх відвідуватиму, даючи уроки італійської, це влаштує мене куди більше.

Вона підвелася й задула свічки на високій підставці. Я також звівся на ноги.

— Місіс Ешлі дає уроки італійської? — сказав я з підробленим острахом. — Яка ганьба. Лише старі діви дають уроки, якщо їх нема кому підтримувати.

— А що в таких обставинах роблять удови? — спитала вона.

— Удови? — повторив я, не думаючи. — О, вдови знову виходять заміж, якомога швидше, або продають свої персні.

— Розумію. Що ж, я нічого такого робити не збираюсь. Я краще даватиму уроки італійської.

Вона поплескала мене по плечу і вийшла з кімнати, кинувши «на добраніч».

Я відчув, як починаю червоніти. Господи Боже, що я бовкнув? Я говорив, не думаючи про її стан, геть забувши, хто вона така і що з нею трапилось. Я так насолоджувався розмовою з нею, як бувало раніше з Емброузом, що зрештою ляпнув зайвого. Знову одружитися. Продати персні. Що вона, Господи прости, тепер про мене подумає?

Яким грубим, яким нетактовним, яким, зрештою, тупим та невихованим я, мабуть, їй здався. Я відчував, як червонію, починаючи з шиї і до самих коренів волосся. Чорт забирай. Від вибачень діла не буде. Стане тільки гірше. Краще забути і сподіватися, що вона також забуде. Я був удячний, що більше ніхто не був при цьому присутній, наприклад, мій хрещений батько, який би відвів мене вбік та став засуджувати за таку жахливу поведінку. Це могло б статися і за столом, поруч стояли б Сікомб і юний Джон. Знову одружитися. Продати свої персні. О Господи… О Господи… Що на мене, в біса, найшло? Я не зможу заснути, лежатиму, крутитимуся туди-сюди, і чутиму в голові лиш її відповідь, швидку мов блискавка: «Я нічого такого робити не збираюсь. Я краще даватиму уроки італійської».

Я покликав Дона, вийшов через бокові двері та попрямував до саду. Прогулюючись, відчував, що моя провина лише росте. Грубий, бездумний, пустоголовий телепень. І що, взагалі, вона мала на увазі? Можливо, в неї так мало грошей, що вона насправді збиралася зайнятися цим? Місіс Ешлі дає уроки італійської? Мені пригадався її лист до мого хрещеного батька із Плімута, що після короткого перепочинку вона планує відвідати Лондон. Я згадав слова того чоловіка, Рейнальді, що вона змушена продати віллу у Флоренції. Мені пригадалося, чи, точніше, я усвідомив повністю, що за заповітом Емброуза їй нічого не лишилося, взагалі нічогісінько. Кожна копійка його майна належала мені. І знову мені пригадалися плітки прислуги. Місіс Ешлі не лишилося нічого. Що, на Бога, подумають у залі для прислуги, у маєтку, по сусідству, у графстві, якщо місіс Ешлі даватиме уроки італійської?

Два дні тому, три дні тому мені було б однаково. Хай би хоч голодувала, жінка, яку я змалював у своїй уяві, на це заслуговувала. Та не тепер. Тепер усе було інакше. Сама ситуація повністю змінилася. Слід було щось робити, але я не знав, що саме. З нею я цього обговорити не міг. Від самої думки про це я знов зашарівся від сорому та сум’яття. А потім, із неабияким полегшенням, я раптом згадав, що гроші та майно ще не були моїми законно, і не будуть до дня мого народження, за шість місяців. А тому я нічого не міг удіяти. Це була відповідальність мого хрещеного батька. Він був довіреною особою в маєтку і моїм опікуном. А тому він сам мусив поговорити з кузиною Рейчел та надати їй щось із майна для утримання. При першій же нагоді я з ним це обговорю. Моє ім’я не має фігурувати в справі. Має здаватися, ніби це просто юридичний момент, який трапився б так чи інакше, бо так у нас у країні заведено. Так, це був вихід. Дяка небесам, я до цього додумався. Уроки італійської… Яка ганьба, який жах.

Відчувши полегшення, я повернувся до будинку, та все ще згадував свою грубу помилку. Знову одружитися, продати персні… Я дійшов до кінця галявини зі східного боку і тихим свистом покликав Дона, який обнюхував молоді дерева. Мої кроки хрускотіли на гравії. Я почув голос, зверталися до мене:

— І часто ви гуляєте ночами?