Розділ «13»

На час, коли я повертався дорогою з Пеліна, проїхавши через саме місто, я подолав кілометрів із тридцять. Я зупинився випити сидру в трактирі на набережній, але нічого не їв, тож до четвертої неабияк зголоднів.

Продзвенів годинник на дзвіниці будинку, і я заїхав прямо в стайні, де, наче навмисно, замість грума стояв Веллінґтон.

Він клацнув язиком, побачивши, що Циганка вся в піні.

— Не діло це, містере Філіпе, сер, — сказав він, поки я спішувався, і я відчув себе винним, ніби приїхав на канікули з Гарроу. — Ви ж знаєте, що кобила може вхопити застуду, якщо перегріється, а ви так гнали її, що аж парує. Вона не здатна на перегони з собаками, якщо ви цим займалися.

— Якби я ганявся із собаками, то був би на Бодмінському болоті, — відповів я. — Веллінґтоне, годі клеїти дурня. Я їздив зустрітися з містером Кендалом у справах, а потім заїхав до міста. Мені шкода, що так сталося з Циганкою, та нічого не поробиш. Не думаю, що така прогулянка їй зашкодить.

— Сподіваюся, сер, — відрізав Веллінґтон, і почав гладити боки нещасної Циганки, наче я змусив її бігти на перегонах.

Я повернувся до будинку і зайшов до бібліотеки. Яскраво палахкотів камін, та кузини Рейчел ніде не було видно. Я подзвонив у дзвоник, щоб покликати Сікомба.

— Де місіс Ешлі? — спитав я, коли він увійшов до кімнати.

— Мадам повернулася ледь за третю, сер, — сказав він. — Вони з садівниками працювали в саду весь час, доки вас не було. Темлін зараз зі мною, в кімнаті для прислуги. Говорить, що ніколи не бачив нічого подібного до того, як господиня піклується про рослини. Каже, що вона просто диво.

— Вона, певно, втомилася, — сказав я.

— Я теж так подумав, сер. Мені здалося, їй краще піднятися й відпочити, та вона й слухати нічого не схотіла. «Накажіть хлопцям, щоб принесли мені гарячої води. Я прийму ванну, Сікомбе, а також помию волосся», — сказала вона мені. Я вже зібрався був послати по свою небогу, бо якось не годиться леді самій мити волосся, та про це вона також не хотіла нічого слухати.

— Мабуть, хай хлопці й мені принесуть води, — сказав я йому. — У мене також видався важкий день. І я до біса голодний. Подайте сьогодні обід раніше.

— Чудово, сер. Десь за чверть на п’яту?

— Так, Сікомбе, якщо ваша ласка.

Насвистуючи, я піднявся нагору, щоб зняти одяг та залізти до гарячої ванни перед каміном у спальні. З боку кімнати кузини Рейчел коридором клигали собаки. Вони геть призвичаїлися до гості, і всюди слідували за нею. Старий Дон закрутив хвостом, побачивши мене згори на сходах.

— Привіт, старий друже, — сказав я, — а ти той ще віроломний пес. Покинув мене заради леді.

Він лизнув мені руку своїм довгим язиком і поглянув винуватими очима.

Прийшов хлопець із відром води та наповнив ванну. Було приємно сісти в гарячу воду, схрестивши ноги, і натиратися, насвистуючи посеред пари глухувату мелодію. Коли я витерся насухо рушником, то помітив, що на столі поруч із ліжком стоїть ваза. Там були квіти: орхідеї і цикламени. Раніше ніхто не приносив квітів до моєї кімнати. Сікомб до цього не додумався б, як і хлопці. Певно, це кузина Рейчел. Від квітів мій настрій ще більше покращився. Вона могла копирсатися з кущами та деревцями цілий день, але знайшла час, щоб наповнити вазу квітами. Я затягнув краватку й одягнув піджак для обідів, усе ще мугикаючи свою глуху мелодію. Потім пройшов коридором та постукав у двері будуару.

— Хто там? — запитала вона зсередини.