Розділ «8»

Тихим, ледь чутним голосом мене запросили увійти. Хоч надворі вже стемніло і в кімнаті горіли свічки, завіси були розсунуті, а вона сиділа на стільці біля вікна, дивлячись на сад. Спиною до мене, руки стиснувши на колінах. Вона, мабуть, гадала, що прийшов хтось із прислуги, тому не поворухнулася, коли я увійшов. Біля каміна, сховавши морду в лапи, лежав Дон, а поруч — ще два молоді пси. У кімнаті все було на своїх місцях, шухляди маленького письмового столу засунуті, одягу ніде не видно; жодної ознаки безладу, притаманного приїздам.

— Доброго вечора, — сказав я, і в маленькій кімнаті голос мій пролунав неприродно й натягнуто. Вона одразу ж повернулася, підвелася й підійшла до мене. Це сталося так швидко, що мені не вистачило часу — ні секунди на те, щоб пригадати сотню її образів, які я уявляв за останні вісімнадцять місяців. Жінка, яка переслідувала мене вдень і вночі, не давала спокою в години бадьорості, турбувала мене в снах, тепер стояла просто переді мною. Першим моїм відчуттям був шок, близький до заціпеніння, від того, якою крихітною вона була. Ледве діставала мені до плеча. Ні зростом, ні фігурою вона не була схожа на Луїзу.

Убрана в чорну сукню, оздоблену на шиї та на зап’ястках мереживом, волосся мала каштанове, зачесане з пробором посередині та зібране у вузол позаду, а риси обличчя — правильні й вишукані. Єдине, що в ній було велике, це її очі, які, немов у переляканої сарни, з першим поглядом на мене розширилися, ніби зустрівши когось знайомого, потім у них блиснуло розчарування, а за ним біль, на межі зі страхом. Я бачив, як на її обличчі з’явився і зник рум’янець, і подумав, що вона так само шокована, як і я. Важко було сказати, хто з нас більше хвилювався, хто був більше стурбований.

Я дивився на неї згори, вона дивилася на мене знизу, і якусь мить ми чекали, перш ніж заговорити. А тоді почали одночасно.

— Сподіваюся, ви відпочили, — прозвучало з мого боку.

А з її:

— Я маю перед вами вибачитися.

Вона відповіла на мої слова поспішним «Дякую, Філіпе, так» і, підійшовши до каміна, сіла на маленький табурет, запросивши мене жестом до стільця навпроти себе. Дон, старий ретривер, потягнувся, позіхнув і, підвівшись, поклав голову їй на коліна.

— Дон, чи не так? — спитала вона, поклавши руки йому на морду. — На останній день народження йому дійсно виповнилося чотирнадцять?

— Так, — відповів я, — у нього день народження за тиждень до мого.

— Ви знайшли його під скоринкою пирога за сніданком, — сказала вона. — Емброуз ховався за ширмою в їдальні, і спостерігав, як ви знімаєте ту скоринку. Він казав, що ніколи не забуде здивування на вашому обличчі, коли з-під скоринки виліз Дон. Вам було десять років, це сталося першого квітня.

Вона підвела погляд від задоволеного Дона й усміхнулася мені; і я геть розгубився, помітивши в її очах сльози, які вже за мить зникли.

— Я маю перед вами вибачитися за те, що не спустилася до столу, — сказала вона. — Ви так готувались, і все це лише заради мене одної, та й, напевно, вам довелося поспішити додому раніше, ніж хотілося. Але я була вкрай стомлена. З мене вийшов би поганенький компаньйон, тому я вирішила, що краще буде, якщо ви пообідаєте без мене.

Я згадав, як вештався маєтком зі сходу на захід, лише б змусити її чекати, і нічого на це не відповів. Один із молодших псів прокинувся і лизнув мені руку. Я потріпав його за вуха, щоб хоч якось відволіктися.

— Сікомб розповів мені, скільки всього ви зробили, і скільки справ ще попереду, — сказала вона. — Я не хочу завдавати вам труднощів своїм раптовим візитом. Я сама знайду чим зайнятися, до того ж, із превеликим задоволенням. Вам не треба відкладати через мене свої плани на завтра. Я хочу сказати тільки одне — подякувати вам, Філіпе, за те, що дозволили приїхати. Впевнена, вам було нелегко.

Вона підвелась і підійшла до вікна, щоб запнути завіси. У шибки стукотів дощ. Мабуть, треба було зробити це самому, я не здогадався. Незграбно встав, та все одно було вже пізно. Вона повернулася до каміна й ми знову сіли.

— Коли я під’їжджала парком до будинку, і біля входу мене зустрів Сікомб, я почувалася так дивно. Я стільки разів робила це, фантазуючи. Усе було саме так, як я собі уявляла. Вестибюль, бібліотека, картини на стінах. Коли карета під’їхала до дверей, годинник пробив четверту; я навіть заздалегідь знала, як він звучатиме.

Я знову почав тріпати вуха цуценяти. На неї не дивився.

— Вечорами у Флоренції, — сказала вона, — минулого літа й зими, до того, як Емброуз захворів, ми часто говорили про поїздку додому. Він розповідав мені про сади, про ліси і про доріжку до моря. Ми завжди планували їхати тим самим маршрутом, яким сюди дісталась я, тому я його, власне, і обрала. До Генуї, а звідти в Плімут. А потім каретою з Веллінґтоном додому. Було дуже мило з вашого боку прислати його, ви ніби знали, чого мені хочеться.