Розділ «3»

Гадаю, найбільше мені було соромно бачити, з яким захватом сприйняли новину його друзі, їхню непідробну насолоду та істинну турботу про його добробут. На мене, як такого собі посланця, посипалися привітання, і весь цей час я мусив посміхатися, кивати головою й робити вигляд, ніби я давно вже знав, що саме так усе й станеться. Я почувався дволиким зрадником. Емброуз так привчив мене ненавидіти фальш у людині чи у звірі, що спроби бути кимось іншим, окрім себе самого, приносили мені лише страждання.

«Краще й бути не могло». Як часто чув я ці слова і мусив їх повторювати. Я почав уникати сусідів і лишався вдома, блукаючи самотою садами, тільки б не бачити їхніх енергійних облич та не чути дотепних фраз. Але коли доводилось об’їздити землі чи заскочити в місто, ховатися було нікуди. Щойно власники маєтку або ж просто собі знайомі мигцем помічали мене десь здалеку, я був приречений на розмову. Немов пересічний актор, я натягував посмішку на обличчя, відчуваючи, як шкіра стягується на знак протесту, і мусив відповідати на запитання з сердечністю, якої терпіти не міг, сердечністю, якої всі навколо очікують, коли йдеться про весілля. «А коли вони повертаються додому?». На це запитання відповідь була одна: «Не знаю. Емброуз не написав».

Припущення висловлювали з будь-якого приводу: яка на вигляд наречена, скільки їй років — і на всі я відповідав однаково: «Вона вдова, поділяє його захоплення садівництвом».

«Те, що треба, — починали кивати голови, — краще й не придумаєш, ідеально для Емброуза». А потім ішли жарти, дотепи і справжнісінькі веселощі від факту, що в життя переконаного холостяка увірвався шлюб. Та мегера, місіс Пескоу, дружина вікарія, старанно опрацьовувала цю тему, так, ніби брала реванш за колишні образи в бік священного союзу.

— Тепер усе зміниться, містере Ешлі, — казала вона за кожної зручної нагоди. — Тепер у вашому домі з’являться правила. А це дуже добре. Нарешті прислуга знатиме своє місце, і гадаю, Сікомб не в захваті від цього всього. Він надто вже довго керує тут, як йому заманеться.

Тут вона мала рацію. Думаю, Сікомб був моїм єдиним союзником, та я не поспішав ставати на його бік і вчасно зупинив, коли він намагався розпитати про моє ставлення до ситуації.

— Не знаю, що й сказати, містере Філіпе, — бурмотів він сумно та смиренно. — Хазяйка в домі все переверне з ніг на голову, ми й не зрозуміємо, що до чого. Спочатку щось одне, потім інше, і навряд чи ми зможемо догодити леді, хай би що ми робили. Гадаю, час мені піти, поступившись дорогою комусь молодшому. Мабуть, вам варто згадати про це в листі до містера Емброуза.

Я сказав йому, щоб не молов дурниць, бо ми з Емброузом пропадемо без нього, та він лише покивав головою й продовжував ходити будинком з похмурою фізіономією, при кожній нагоді нарікаючи на майбутнє, на те, як, без сумніву, зміняться години подачі страв, як переставлять меблі, як з ранку й до ночі буде тривати нескінченне прибирання, не буде коли й дихнути, і, наостанок, як навіть нещасних собак зведуть. Це пророцтво, вимовлене замогильним тоном, певною мірою повернуло мені почуття гумору, і я розсміявся вперше, відколи прочитав листа Емброуза.

Яку картину змалював Сікомб! Я уявив собі полк служниць із віниками, що вимітають із будинку павутиння, а старий дворецький, у звичній для себе манері випнувши нижню губу, поглядає на них із невимовним осудом.

Його похмурість дивувала мене, та коли майже те саме почали передрікати й інші — навіть Луїза Кендал, яка, знаючи мене, могла б і притримати язика, — я відчув роздратування.

— Дяка Господові, у вас у бібліотеці нарешті з’явиться нова оббивка, — радісно щебетала вона, — бо стара посіріла з роками й зносилася, однак, смію зауважити, ви навряд чи це колись помічали. А квіти в будинку, яка краса! Вітальня нарешті стане тим, чим мала би бути. Я завжди вважала, що ви марно нею не користуєтесь. Я не сумніваюся, що місіс Ешлі прикрасить її книжками й картинами зі свого італійського особняка.

Вона не могла зупинитися, обмірковуючи цілий список того, що можна буде поліпшити, аж доки я не втратив терпіння й не вигукнув:

— Заради всього святого, Луїзо, облиш ти цю тему. Скільки можна!

Вона одразу ж замовкла й пильно на мене поглянула.

— Я ж сподіваюся, ти не ревнуєш? — запитала вона.

— Не мели дурниць, — відповів я.

Це було грубо, та ми настільки добре знали одне одного, що я вважав її своєю молодшою сестрою й особливо не церемонився.

Після цього вона мовчала, і я помічав: щойно ця тема виникала в розмові, вона зиркала на мене та починала говорити про щось інше. Я був удячний, і ставився до неї ще приязніше.

Останнього удару, сам цього не відаючи, у звичній для себе різкій та відвертій манері завдав її батько та мій хрещений.