Розділ «5»

Дороги назад до Флоренції я не пам’ятаю, пригадую лише, що сонце зайшло за горизонт і навколо швидко стемніло. Сутінків, до яких я звик удома, не було. З канав обіч дороги комахи, може цвіркуни, вели свою монотонну пісню, і час від часу повз нас проходили босі селяни, несучи кошики на спинах.

Діставшись міста, ми лишили позаду прохолодне повітря навколишніх пагорбів, і знову пірнули у спеку. Не в таку, яка стояла вдень, пекучу й запилено-білу, а у вечірню мляву задушливу спеку, що надто довго ховалася в стінах та стріхах будинків. Полуднева апатія та активність у години між сієстою й заходом сонця поступилися місцем жвавості, активності. Чоловіки й жінки, що товклися на п’яццах та вузеньких вуличках, тепер прогулювалися так, ніби весь день вони просто відлежувалися, спали у своїх безмовних будинках, а тепер вийшли, мов коти, шастати містом. На базарі, біля підсвічених свічками наметів юрбилися покупці, копирсаючись допитливими руками у виставлених товарах. Закутані в шалі жінки штовхалися, ґелґотали, сварилися, а продавці перекрикували їх, вигукуючи назви своїх товарів. Знову забили дзвони, і цього разу їхній передзвін мене схвилював. Двері церков були відчинені навстіж, тож я міг бачити, як усередині палають свічки; групки людей відділялися від натовпу то там, то тут, проходячи до храмів під невпинний заклик дзвонів.

Я заплатив кучерові на п’яцці біля собору, а звук того величезного дзвону, завзятий, непереборний, із викликом розливався у нерухомому прісному повітрі. Мало розуміючи, що роблю, я зайшов разом із людьми до собору і, впившись очима у темряву, якийсь час простояв біля колони. Поруч зі мною, обпершись на милицю, стояв старий каліка. Одним незрячим оком він повернувся до вівтаря, його губи ворушилися, руки тремтіли, в той час як переді мною і всюди навколо стояли на колінах жінки, закутані в шалі, і пронизливими голосами підспівували священикові, затиснувши у вузлуватих руках свої чотки.

Я все ще тримав у лівій руці капелюх Емброуза і, стоячи в тому величному соборі, почувався таким мізерним на його тлі — незнайомець у місті холодної краси та пролитої крові. Спостерігаючи, як священик кланяється перед вівтарем, слухаючи, як його вуста виспівують слова, древні й урочисті, яких я не розумів, я раптом гостро усвідомив усю повноту своєї втрати. Емброуз помер. Я більше ніколи його не побачу. Він навіки мене покинув. Уже ніколи не буде тієї усмішки, того пересміювання, тих рук на моїх плечах. Вже ніколи не буде його сили, його чуйності. Вже ніколи не буде тієї знайомої постаті, яку я так поважав і любив, що скручувалась у своєму бібліотечному кріслі або стояла, зіпершися на свій ціпок, споглядаючи море. Мені згадалася гола кімната, в якій він помер на віллі Санґаллетті, і мадонна у своїй ніші; і я чомусь був певний, що, помираючи, він не був частиною тієї кімнати, як не був частиною того будинку чи цієї країни, а натомість його душа повернулася до рідного краю, до своїх пагорбів, до своїх лісів, до саду, який він так любив, і до звуків моря.

Я розвернувся й вийшов із собору на п’яццу. Поглянувши на великий купол і вежу, такі далекі й витончені, вирізьблені на тлі неба, я вперше згадав, як це часто буває в моменти шоку чи лиха, що за день не з’їв ані крихти. Із думок про померлих я повернувся до думок про живих. Я знайшов поруч із собором місце, щоб випити й попоїсти, і, втамувавши свій голод, вирушив на пошуки синьйора Рейнальді.

Чемний слуга на віллі написав мені його адресу, і, кілька разів звернувшись до людей, указуючи на папірець і безуспішно намагаючись правильно вимовити слова, я знайшов його будинок за мостом, біля мого готелю, на лівому березі Арно. Цей берег річки був куди темніший і тихіший, ніж серце Флоренції. Вулицями блукало лише кілька людей. Двері й ставні в будинках були зачинені. Навіть мої кроки самотньо відлунювали від бруківки.

Нарешті я дійшов до будинку й подзвонив у дзвоник. За мить двері відчинив слуга і, навіть не спитавши імені, провів мене нагору, а потім уздовж коридору. Постукавши, він впустив мене до кімнати. Я стояв, примруживши очі від раптового світла, і раптом побачив чоловіка в кріслі біля столу, який копирсався у стосі паперів. Щойно я зайшов, він підвівся й поглянув на мене. Зростом він був не набагато нижчий, ніж я, років сорока, з блідим, майже безбарвним обличчям та сухорлявими орлиними рисами. У ньому відчувалась якась пиха, якась зневага, як буває в людей, що не прощають дурнів або ворогів, та найбільше мені запам’яталися його очі, темні, глибоко посаджені, здавалося, він раптом побачив когось дуже знайомого, та за мить зрозумів, що це не так.

— Синьйор Рейнальді? — звернувся я. — Я Ешлі. Філіп Ешлі.

— Так, — відповів він, — не бажаєте сісти?

У його голосі відчувалися холод та жорсткість, і говорив він майже без акценту. Він підсунув мені стільця.

— Ви, певно, здивовані побачити мене? — запитав я, не зводячи з нього очей. — Ви не знали, що я у Флоренції?

— Ні, — відповів він. — Я не знав, що ви тут.

Він підбирав слова, та, можливо, робив так лише тому, що мав обмежений словниковий запас англійською, тож говорив обережно.

— Ви знаєте, хто я?

— Гадаю, я не помиляюся в родинних зв’язках, — сказав він. — Ви кузен покійного Емброуза Ешлі, так?

— Кузен, — відповів йому я, — і спадкоємець.

Він затиснув перо між пальцями й постукував ним по столу, ніби цим міг виграти трохи часу або відволікти мене.

— Я відвідав віллу Санґаллетті, — продовжував я, — був у кімнаті, де він помер. Слуга Джузеппе дуже мені допоміг. Він розповів усе в деталях та направив мене до вас.

Мені здалося, чи в тих темних очах промайнула якась загадка?