Розділ «12»

Це була моя кузина Рейчел. Вона сиділа без світла біля відчиненого вікна синьої спальні. Моя прикра помилка нагадала про себе з новою силою, і я подякував небесам, що вона не вміє читати думки.

— Інколи, — сказав я, — коли налітають важкі думки.

— Це означає, що сьогодні ви теж про щось розмірковуєте?

— Ну, так, — відповів я. — Я дійшов до серйозного висновку, гуляючи лісом.

— І що ж це за висновок?

— Я дійшов висновку, що ви цілком слушно неприхильно реагували на кожну згадку мого імені ще до того, як ми зустрілися, і вважали мене марнославним, нахабним та розбещеним. Я такий і є, ба навіть гірший.

Вона нахилилася, склавши руки на підвіконні.

— У такому разі прогулянки лісом не йдуть вам на користь, — сказала вона, — і висновки ваші геть нерозумні.

— Кузино Рейчел…

— Так?

Та я не знав, як вибачитися. Слова, які так легко вилітали з мого язика у вітальні, призвівши до такої помилки, тепер, коли я хотів виправити її, немов застрягли. Я стояв там, під її вікном, не здатний вимовити ані слова, присоромлений. Раптом я побачив, як вона повернулась і простягла руку в кімнату, після чого знову нахилилася і щось кинула мені з вікна. Ця річ зачепила мою щоку та впала на землю. Я нахилився й підняв її. Це була квітка з її вази, дикий шафран.

— Не дурійте, Філіпе, йдіть спати, — сказала вона.

А тоді зачинила вікно та запнула завіси, і якимось чином сором кудись подівся, як і відчуття прикрої помилки, душу охопило полегшення.

Я не міг навідатись до Пеліна на початку тижня через розклад візитів орендарів, який склав для кузини Рейчел. Крім того, я б не зміг вигадати виправдання, що приїхав до свого хрещеного батька, не захопивши її з собою для Луїзи. В четвер трапилася така нагода. З Плімута приїхав посильний, привіз усі кущі та деревця, які вона захопила з собою з Італії, і щойно Сікомб їй про це доповів — я саме закінчував снідати — кузина Рейчел уже одяглася та спустилася, обв’язавши голову шаллю, готова рушати до саду. Двері їдальні були відчинені, і я бачив, як вона йде вестибюлем. Я вийшов привітатися.

— Емброуз, — сказав я, — нібито сказав вам, що жодну жінку не можна бачити до одинадцятої. То що ж ви робите внизу о пів на дев’яту?

— Прибув посильний, — відповіла вона, — і о пів на десяту останнього вересневого ранку я не жінка, я садівниця. У нас із Темліном багато роботи.

Вона здавалася веселою та щасливою, як дитя в очікуванні ласощів.

— Ви збираєтеся підрахувати рослини? — спитав я її.

— Підрахувати? Ні, — відповіла вона, — мені треба перевірити, скільки з них пережили подорож, і які можна одразу ж саджати, а які ні. Темлін сказати напевно не зможе, а я — зможу. З деревами можна не поспішати, з ними я впораюсь у вільний час, а от на кущі я хочу глянути одразу ж.

Я помітив, що вона взяла пару старих грубих рукавиць, які взагалі не в’язалися з її охайністю та мініатюрністю.