Розділ «2»

Того останнього вечора, перед тим, як Емброуз вирушив у свою останню подорож, ми сиділи й розмовляли, і я не мав жодного поганого передчуття. Жодного передвістя того, що ми більше ніколи не побачимося. Минала вже третя осінь поспіль, як лікарі радили йому зимувати за кордоном, і я встиг звикнути до його відсутності й необхідності опікуватися маєтком. Коли він уперше від’їхав узимку, я ще навчався в Оксфорді, тож його відсутність мало на мене вплинула, але вже наступної зими я повернувся і весь час проводив удома, як йому того й хотілося. Я не сумував за зграйним оксфордським життям, ба більше, я був радий лишити його в минулому.

Мені ніколи не хотілося бути де-небудь, окрім як удома. За винятком шкільних днів у Гарроу та подальшого навчання в Оксфорді, я ніколи не жив за межами цього будинку, куди потрапив у віці вісімнадцяти місяців після смерті моїх молодих батьків. Емброуз, у своїй дивакуватій великодушній манері, пройнявся співчуттям до свого маленького осиротілого кузена й виховав мене. Так само він учинив би із цуценям, чи кошеням, чи з будь-якою іншою слабкою і самотньою істотою, позбавленою захисту.

Наше життя з перших днів було не зовсім звичне. Коли мені виповнилося три роки, він наказав няньці пакувати речі за те, що ляснула мене по дупі щіткою для волосся. Самого інциденту я не пам’ятаю, він розповів мені про нього пізніше.

— Я так розлютився, — казав він, — коли побачив, як та жінка лупцює тебе малесенького своїми великими і грубими руками за якийсь невинний жарт, зрозуміти який їй завадила власна неосвіченість. Після цього випадку тільки я мав право тебе карати.

І я жодного разу про це не пошкодував. Важко уявити людину справедливішу, об’єктивнішу, яка б ставилась із таким розумінням та приязню. Він навчив мене абетки в найпростіший спосіб з усіх можливих, використовуючи перші літери в кожному з лайливих слів — украй непросто було знайти всі двадцять шість, та якось-таки він із цим упорався — але попередив, що ці слова не слід промовляти в товаристві.

Попри свою повсякчасну приязнь, він соромився жінок і ставився до них із підозрою, постійно повторюючи, що від них слід чекати лиха в домі. Тож за прислугу він наймав самих лише чоловіків, і плем’я їхнє очолював старий Сікомб, який управляв дядьковим маєтком.

Ексцентричний і дещо неординарний — західні землі завжди славилися своїми диваками — Емброуз, попри своєрідні погляди на жінок і на виховання маленьких хлопчиків, чудилом не був. Сусіди любили й поважали його, а орендарі — ті взагалі обожнювали. Узимку він полював, доки його не вхопив ревматизм, улітку рибалив на маленькому вітрильному судні, яке тримав на якорі в гирлі; він ходив на звані обіди та розважався, коли заманеться, по неділях двічі відвідував церкву, хоч і кривився, зиркаючи на мене з іншого боку нашої сімейної лавки, якщо проповідь затягувалась; а ще докладав усіх зусиль, аби прищепити мені свою пристрасть до розведення рідкісних чагарників.

— Це форма творіння, — часто повторював він, — як і все інше. Хтось береться продовжувати рід, а мені до душі вирощувати щось із землі. Сил вкладати треба менше, а результат набагато приємніший.

Це обурювало мого хрещеного батька Ніка Кендала, вікарія Г’юберта Пескоу, та й інших його друзів, які спонукали осягнути домашнє щастя та плекати сім’ю, а не рододендрони.

— Я виплекав одне дитинча, — відповідав він, сіпаючи мене за вуха, — це забрало в мене двадцять років життя чи додало, ще з якого боку глянути. Філіп — готовий спадкоємець, чого ж іще бажати, тож, як не крутіть, а я свій обов’язок виконав. Коли прийде час, хлопець займе моє місце. А тепер зручніше відкиньтесь у своїх кріслах, джентльмени. Оскільки в цьому домі немає жодної жінки, можемо закинути ноги на стіл та плювати на килим.

Звичайно ж, нічого такого ми не робили. Емброуз був людиною вкрай витонченою, але із захопленням виголошував подібні зауваження в присутності нового вікарія, підкаблучника, нещасного чоловічка з цілим виводком доньок, а по обіді, в неділю, в їдальні подавали портвейн, і Емброуз підморгував мені зі свого краю столу.

Як зараз бачу його: недбало розкинувся у своєму кріслі — я перейняв цю його звичку, — трясеться, пирхаючи сміхом, доки вікарій марно намагається висловити свої боязкі заперечення, а тоді, переймаючись, аби, не дай Бог, не образити, інтуїтивно переводить тему розмови на простішу, щоб вікарієві було що сказати, і зі шкури пнеться, лише б чолов’яга почувався як удома.

Я більше почав цінувати його характер, коли пішов до Гарроу. Канікули минали так швидко, я порівнював манери брата та його оточення і хлопчаків, які були моїми однокласниками, та вчителів, нудних, холодних, яким, здавалося мені, бракувало всього людяного.

— Не зважай, — часто повторював він, плескаючи мене по плечу, доки я, блідий, ледь стримуючи сльози, сідав у карету до Лондона. — Це всього лише підготовка, на зразок об’їжджання лошати; доведеться потерпіти. Ти й помітити не встигнеш, як швидко минуть шкільні дні, тоді я заберу тебе додому і підготую сам.

— Підготуєш? До чого? — запитав я.

— Ти мій спадкоємець, чи не так? А це справжнісінька професія.

І ми з Веллінґтоном рушали, щоб піймати мені в Бодміні екіпаж до Лондона, я обертався, щоб востаннє глянути на Емброуза, як він стоїть, обпершись на свого ціпка, за ним — собаки, його очі з розумінням примружені, його густе кучеряве волосся вже оповите сивиною; і коли він свистів до собак і повертався в будинок, у мене до горла підступав клубок, і я відчував, як колеса карети неминуче відвозять мене геть, по тріскучій гравійній доріжці вздовж парку й крізь білі ворота, повз сторожку, до школи й розлуки.

Однак він не врахував свого здоров’я, тож коли я закінчив школу й університет, настав його час від’їздити.

— Вони торочать, що якщо я проведу ще одну зиму під нескінченними дощами, свої дні я закінчу прикутий до крісла на колесах, — казав він мені. — Мушу поїхати й погрітися трохи на сонці. На берегах Іспанії чи Єгипту, де-небудь на Середземному морі, де сухо й тепло. Їхати мені не хочеться, та, з іншого боку, дідька лисого я закінчу життя у візку. Є в цьому плані одна перевага. Я привезу рослини, яких ніхто ще тут не бачив. Подивимося, чи вподобають вони корнуольську землю.