Розділ «24»

Перше, що я помітив, так це що дерево за моїм вікном укрите листям. Я спантеличено дивився на нього. Коли я лягав спати, бруньки ледь розпустилися. Це було дивно. Штори були щільно запнуті, але я добре пам’ятаю, наскільки крихітними були ті бруньки вранці на мій день народження, коли я вихилився з вікна й дивився на галявину. Голова вже не боліла, і закляклість минула. Певно, я проспав декілька годин, можливо, день, чи навіть більше. Коли хворієш, неможливо слідкувати за часом.

Я точно бачив його кілька разів, старого доктора Ґілберта з бородою, а також ще одного чоловіка, незнайомця. В кімнаті весь час було темно. А тепер її заповнювало світло. Обличчя заросло щетиною — слід обов’язково поголитися. Я торкнувся підборіддя. Оце вже справжнісіньке божевілля — в мене була борода. Я дивився на свою руку. Вона не здавалася моєю. Біла й тонка, нігті добряче відросли; надто часто я ламав їх, їдучи верхи. Я повернув голову та побачив Рейчел у кріслі, біля мого ліжка — у своєму власному кріслі, з будуару. Вона не знала, що я на неї дивлюся. Вона сиділа за шитвом і була вбрана в сукню, якої я раніше не бачив. Темну, як і решта її вбрань, та з короткими рукавами вище ліктя, з легкого матеріалу. В кімнаті було так тепло? Вікна були розчинені навстіж. У каміні не палахкотів вогонь.

Я знову торкнувся підборіддя і відчув бороду. Приємне було відчуття. Зненацька я засміявся, і від цього вона підняла голову та поглянула на мене.

— Філіпе, — сказала вона, усміхнувшись. І ось уже стоїть біля ліжка на колінах, обіймаючи мене.

— Я відростив бороду, — сказав я.

Я все сміявся, не в силі зупинитися, настільки божевільним це все видавалося, а потім раптом сміх змінився кашлем, і вона одразу ж піднесла склянку з чимось страшенно несмачним, змусила випити, тримаючи біля моїх вуст, а тоді знову вклала мене на подушки.

Цей жест зачепив забутий акорд у моїй пам’яті. Звісно ж, довгий час з’являлася рука зі склянкою і змушувала мене пити, вона приходила у мої сни і зникала? Я вважав, що то Мері Пескоу, і постійно її відштовхував. Я лежав, дивлячись на Рейчел, і простягнув до неї руку. Вона одразу ж взяла її і стиснула. Я водив пальцем по блідих синіх венах, які завжди виступали на зворотному боці її долоні, і крутив персні. Якийсь час я робив так, не мовлячи ні слова.

Трохи згодом я запитав:

— Ви відіслали її?

— Відіслала кого?

— Як кого, Мері Пескоу, — відповів я.

Я чув, як вона затамувала подих, і, поглянувши, побачив, що вона вже не всміхається, а в її очах пробігла тінь.

— Вона поїхала п’ять тижнів тому. Можете не перейматися. Ви хочете пити? Я приготувала вам прохолодний напій зі свіжих лаймів, які надіслали з Лондона.

Я випив, смакувало чудово, особливо після гірких ліків, якими вона мене поїла.

— Здається, я захворів, — сказав я їй.

— Ви ледь не померли, — відповіла вона.

Потім повернулася, ніби збираючись іти, та я втримав її.

— Розкажіть мені, — попросив.

Мене сповнювала цікавість людини, що, немов Ріп ван Вінкль[14], проспала багато років і виявила, що світ за цей час геть змінився.