Розділ «43»

— Про тебе, — зізнався Стілґар.

— То гадаєш, ти зміг би підняти на мене руку? — запитав Пол. Стілґар затремтів.

— Такі наші звичаї, — пробурмотів він.

— Є серед ваших звичаїв і такий, що наказує вбивати знайдених у пустелі чужинців з інших планет, щоб принести їхню воду в дар Шай-Хулуду, — сказав Пол. — Проте однієї ночі ти дарував життя двом таким чужинцям, мені та моїй матері.

Стілгар усе ще мовчки тремтів і дивився на Пола.

— Звичаї змінюються, Стіле. Ти сам їх змінив.

Стілґар поглянув на жовту емблему на ножі, що тримав у руках.

— Коли я стану Герцогом Арракіса й Чані буде зі мною, невже ти гадаєш, що я матиму час залагоджувати справи січі Табр? — запитав Пол. — От ти хіба переймаєшся внутрішніми проблемами кожної родини?

Стілґар продовжував дивитися на ніж.

— Хочеш, аби я відрізав свою праву руку? — запитав Пол.

Стілґар повільно підвів очі.

— Ти, — не вмовкав Пол. — Ти гадаєш, що я маю позбавити себе та плем’я твоєї мудрості й сили?

Стілґар тихо промовив:

— Юнака з мого племені, ім’я якого я знаю, я міг би вбити в поєдинку за волею Шай-Хулуда. Але я не можу стати проти Лісана аль-Гайба. Ти знав це, коли давав мені цей ніж.

— Так, знав, — погодився Пол.

Стілґар розтиснув пальці. Ніж задзеленчав на кам’яній підлозі.

— Звичаї змінюються, — підтвердив чоловік.

— Чані, — промовив Пол. — Привези мою матір сюди. Нам знадобиться її порада…

— Але ж ти казав, що ми поїдемо на південь! — запротестувала жінка.

— Я помилявся, — сказав він. — Харконнени не там. І війна теж.