Розділ «28»

— Я гадаю, вони підуть за тобою, Ґурні Галлеку.

— Сподіваюся.

— Певен.

— Я сам можу ухвалювати рішення?

— Так.

Галлек важко підвівся з ковшоподібного крісла, раптом збагнувши, скільки ж зусиль вимагає від нього навіть ця проста дія.

— Зараз я хотів би поглянути, де їх розташують і чи забезпечені вони всім необхідним, — сказав він.

— Порадься з моїм інтендантом, — промовив Туек. — Його звуть Дріск. Передай, що я наказував виявити до тебе максимум уваги та шани. Я скоро до тебе приєднаюся. Спершу маю простежити за відправленням прянощів.

— Удача пройде всюди, — кинув Галлек.

— Усюди, — погодився Туек. — У час безладдя для нашого бізнесу відкриваються рідкісні можливості.

Галлек кивнув, щось легенько зашурхотіло, й він відчув рух повітря — позаду нього відчинився люк. Чоловік обернувся, пірнув у прохід і вийшов із приймальні.

Він опинився в залі, куди його з людьми провели помічники Туека. Довге вузьке приміщення видовбане в скелі — гладенькі стіни свідчили, що під час роботи користувалися лазерорізами. Стеля здіймалася достатньо високо, щоб продовжувати природний опорний вигин скелі та забезпечити внутрішню циркуляцію повітря. Підставки та шафки для зброї тягнулися вздовж стін.

Галлек із гордістю відзначив, що ті з людей, хто міг стояти, стояли — ні втома, ні поразка не були для них підставою для відпочинку. Медики контрабандистів сновигали між ними, підходячи до поранених. Ліворуч лежали люди на ношах, поряд із кожним сидів хтось із Атрідів.

Атрідівське правило «Ми дбаємо про своїх!» намертво закарбувалося в них, неначе в камені, зауважив Галлек.

Один із офіцерів підійшов до нього, витягаючи з чохла дев’ятиструнний балісет Галлека. Різко відсалютувавши, чоловік сказав:

— Сер, лікарі кажуть, що для Маттаї шансів нема. У них тут немає банку кісток і органів — лише перше необхідне. Маттаї не довго зосталося, кажуть вони, й він кличе вас.

— Навіщо?

Лейтенант простягнув Ґурні балісет.

— Маттаї хотів би почути пісню, яка полегшить його відхід. Він каже, ви її знаєте… він часто просив вас зіграти її, — чоловік ковтнув. — Вона називається «Моя кохана», сер. Якщо ви…

— Я її знаю, — Галлек узяв баллісет, дістав із паза на деці мультимедіатор. Видобув м’який акорд з інструмента, виявивши, що хтось його вже налаштував. Ґурні запекло в очах, але він прогнав ці думки, рушивши за мелодією. Награючи мотив, він змушував себе невимушено посміхатися.