Розділ «21»

— Мовчите, — скрушно відказав Барон. — Невже ви змусите мене робити те, чого мені не хотілося б? Пітер удасться до простих, дієвих засобів. Я згоден, часом вони найефективніші, але не зовсім добре те, що мушу вас таким речам піддати.

— Розпечена олія на спину чи, може, на повіки, — сказав Пітер. — Або ж на інші частини тіла. Це особливо ефективно, коли жертва не знає, куди олія крапне потім. Надійний метод. І зрештою, є щось прекрасне у візерунку з білих пухирів на голій шкірі, чи не так, Бароне?

— Витончено, — кисло відказав Барон.

«Ці рухливі пальці!» Лето дивився на товсті долоні й мерехтливі прикраси на масних руках, їхній невпинний рух.

Крики болю, що долинали крізь двері, діяли Герцогові на нерви. «Кого ж це вони піймали? — запитував він себе. — Може, Айдаго?»

— Повірте, любий кусене, — вів далі Барон. — Я не хочу доходити до такого.

— Ви думаєте про нервові закінчення, що марно волають про допомогу, яка не прийде, — промовляв Пітер. — Знаєте, а це мистецтво.

— Ти просто диво-митець, — буркнув Барон. — А тепер зроби ласку — помовч.

Лето враз спали на думку слова, сказані Ґурні Галлеком, коли той побачив портрет Барона: «І я бачив звірину, що виходила з моря… а на її головах богозневажні імена»[39].

— Ми гаємо час, Бароне, — сказав Пітер.

— Можливо.

Барон кивнув.

— Знаєте, мій любий Лето, а зрештою ви все одно скажете, де вони. Є такий рівень болю, за який ви легко продастеся.

«Він, певно, має рацію, — подумав Лето. — Якби не зуб… і той факт, що я справді не знаю, де вони».

Барон схопив шматок м’яса, запхав його до рота, повільно пережував, ковтнув. «Треба підійти з іншого боку», — подумав він.

— Тільки погляньте на цю шляхетну людину, яка вважає себе непідкупною, — глумився Барон. — Тільки поглянь на нього, Пітере.

А сам тим часом міркував: «Так! Дивіться на Герцога-зухвальця, що думає, ніби його неможливо купити. Дивіться, як його стримують мільйони часточок себе самого, що по краплинці продають кожну мить нікчемного життя! Якщо його підняти й потрусити, то він задзеленчить. Порожній! Проданий! Яка різниця, як тепер помирати?»

Кумкання в коридорі змовкло.

Барон побачив, як Умман Куду, капітан гвардії, з’явився у дверному прорізі й похитав головою. Полонений не видав потрібної інформації. Ще одна поразка. Годі панькатися з дурним Герцогом, м’якодухим блазнем, що не розуміє, як близько він від пекла — на відстані нерва.

Ця думка втішила Барона й подолала його небажання завдавати болю особі шляхетного походження. Враз він відчув себе хірургом, що без упину робить ножицями маленькі надрізи — зрізає маски з дурнів, відкриваючи сховане під ними пекло.