Розділ «5»

Я зітхнула. Якою мрійницею вона була.

— Доніє, засинай.

— Часом я люблю тебе більше, ніж здатна витримати. Ти — чудо, і навіть не здогадуєшся про це.

Вона говорила настільки щиро, майже жалісно, що я простягла руку і накрила її долоню своєю, підкоряючись ніжному імпульсу, який зрідка виникав у мені тільки відносно неї.

— Будь ласка, засинай, — м’яко повторила я.

— Ти справді чудова, Немезідо. Я хочу, щоб ти це побачила. Мені так хочеться, щоб я була не єдиною, хто знає про це. Я хочу, щоб ти теж це усвідомила.

Вона завжди відстоювала дивні переконання. Божественна іскра? У мені? Я погладила її руку, стурбована тим, наскільки я перейнялася цією ідеєю. Для чого Діаболіку посмертне існування? Донії не знадобиться мій захист після того, як вона піде з життя. Куди б її душа не вирушила після смерті, такому створінню, як я, туди дорога закрита.

— Ти говориш нісенітниці, — сказала я. — Спи.

Донія заснула, а я сиділа поряд, прислухаючись до її дихання, і намагалася позбутися тягаря в грудях. Мені було байдуже до ілюзій, але, тим не менше, усвідомлення, що хоч одна людина у Всесвіті вірить у цю солодку брехню, втішало мене. Якби я була менш дисциплінованою, то могла б навіть отримати задоволення, вдаючи, що погоджуюсь із цим.