Розділ «47»

А потім усі сили разом залишили мене, і я змогла лише прихилити свою голову до Донії й прошепотіти:

— Я теж тебе люблю. Я люблю тебе. Я так тебе люблю. Пробач мене...

Але Донія померла — цього разу дивовижного порятунку не буде.

Я оніміла і просто сиділа й чекала, майже не рухаючись і не дихаючи, не в змозі зрозуміти, як усе могло трапитися так швидко, коли все пішло не так. Я чекала, прислухаючись до свого тихого, рівного серцебиття.

Я не розуміла, як це трапилося. Я не розуміла, як доля може бути такою жорстокою і гіркою.

А потім я почула звук кроків за дверима.

Я принишкла, сповнена темної, розплавленої злоби. Я почула, як Елантра зупинилася біля дверей і прислухається. А потім двері відчинилися, і вона наказала Служницям:

— Заберіть тіла. Скажіть Вельмишановному Пану Тайрусу...

Коли Слуга підійшов до мене, я підскочила на ноги й відкинула його до дальньої стіни. Крик Елантри пронизав повітря, але було надто пізно, я вже була поряд і тримала її за шию, як маленьку безпорадну дівчинку, якою вона і була поряд зі мною, я кинула її на стіл, що розколовся надвоє від сили мого удару. До мене наблизилися інші Слуги, але я відбилася від них і знову зосередила свою увагу на їх господині.

Елантра завивала і кричала від переляку, коли я пригасла її, і я знала, що щойно зламала їй кілька ребер, але мені було байдуже. Я роздряпала їй обличчя і викрутила руки в суглобах. А потім я взяла її за підборіддя і розвернула, щоб вона дивилася прямо мені у вічі.

— Будь ласка, — слізно благала вона.

Я запустила руку в м’яку плоть тіла Елантри Пасус і вирвала її серце, я була вся в крові, але гнів і злоба в мені не згасли, і все інше більше не мало значення. Гарячий і слизький орган був у моїх руках, а я дивилася на тіло, що лежало біля моїх ніг, і не могла зрозуміти, як це могло статися.

Що тепер?

Що тепер?

ЩО ТЕПЕР?

Я випустила з рук серце і пішла похитуючись, тіло Елантри незграбно лежало на підлозі. Мої руки й одяг були просякнуті кров’ю. Світло сліпило очі, а у вухах стояв шум, і на цей раз Сайдонія померла, вона була мертва, я бачила, як вона померла...

Я впала на коліна і мене знудило. Уся гниль і жовч вийшли з мене, але це ще було не все, бо як могло статися подібне, як...

Мене охопив жах, коли я почула кроки Вельмишановної Пані Сигни, а потім вона предстала переді мною: її обличчя посіріло зі страху, а подих перехопило від видовища бійні. Коли я підняла своє закривавлене обличчя, щоб поглянути на неї, вона вихопила енергетичну зброю.

— Не підходь до мене.

— Вона вбила її, — видихнула я. — Елантра вбила Донію.