Розділ «42»

З моїх вуст вирвався хриплий звук.

— Не намагайся говорити, — його обійми стали міцнішими. — Нас врятували.

Я почула якийсь скрип.

— Зроби вигляд, що ти спиш, — прошепотів він.

Я заплющила очі й почула знайомий різкий голос:

— Здається, дурне дівчисько буде жити. Який безглуздий вчинок із її боку.

Тайрус ще сильніше пригорнув мене.

— Не всі такі, як ми, Бабусю. Багато людей кращі за нас — більшість, як на мене.

Вона зареготала.

— Як ти зі мною говориш, Тайрусе. Якби я не відправила своїх найманих працівників на «Олександрію», ви б досі лишалися замкненими в тій декомпресійній кімнаті, і твоя Сайдонія вже була б трупом.

— Можливо, я став би більше довіряти вам після порятунку, — сухо мовив Тайрус, — якби не був впевнений, що ви заздалегідь знали про цю атаку.

— Якщо ти натякаєш, що це моїх рук справа...

— О ні. Ні, бабусю. Мені відомо, хто за цим стоїть. Ви не зробили це своїми руками, ви просто зайняли позицію опортуніста. Ви дозволили цьому статися, щоб втрутитися пізніше, і заслужити мою вдячність. І вам це вдалося. Я дякую вам.

— Як цікаво, — протягнула Сигна. — Ти дійшов цих висновків самостійно, без Сайдонії Імпірінс, яка зазвичай нашіптує тобі на вухо. Я починаю підозрювати, що чутки про її вплив — вигадка, і насправді все було навпаки.

— Звичайно, ви почали це підозрювати.

Тайрус тихо розсміявся і обережно опустив мене на ліжко. Я ледь розліпила повіки і побачила, що ми — на «Олександрії», у кімнаті, у якій я жила під час нашої подорожі до Люміни. Сигна стояла, як хижий птах, що вгледів свою здобич і, здавалося, у будь-яку хвилину готова була накинутися на Тайруса. Вони мовчки дивилися один одному у вічі.

— Думаю, ви здогадалися про це раніше, в іншому разі не взяли б на себе клопіт врятувати мене: я ваш онук. У моїх жилах тече ваша кров. І саме тому я теж розумію багато нюансів: до прикладу, хто насправді керує цією Імперією. Дядько — не та людина, яка тримає в руках важелі впливу.

— Я не терпітиму наклепів на нашого Імператора.

— О, але саме тому останнім часом ви терпіли мене, чи не так? Тому що я усвідомлюю цю просту істину, а мій дядько — ні. Його апетити спустошили казну. Він ігнорує й зневажає ваші заклики до розсудливості. Він більше вас не слухається, бабусю.

Тиша.