Розділ «41»

— Я не дозволю, щоб із тобою сталося подібне, — хрипко промовив він. — Можливо, ти і не переживаєш за своє життя, але я за тебе боюся.

Наші погляди зустрілися. Тільки два кроки відділяли нас одне від одного. Повітря між нами й тиша навколо раптом стали важкими, ніби наелектризованими.

Це було схоже на ті відчуття, що охопили нас, коли ми відлітали з Люміни, у ті хвилини, коли ми піднялися над пурпуровими хмарами, увірвалися у великий космічний простір і він поцілував мене.

Я глитнула і відвернулася.

Він не розумів однієї простої речі: так чи інакше, мій обман буде розкрито, коли Сайдонія поверне собі статус Сенатора.

Я звелася на ноги, почуваючись дуже нещасною від потреби зберігати секрет. Поки я не зустріла Тайруса, служба Донії була моєю єдиною радістю. Якимось чином він став між нами. Я жадала його так само сильно, як і обурювалася на нього — за те, що він змушував мене відчувати вину та всі переживати інші, раніше незвідані емоції.

— Я буду ще в більшій небезпеці, коли залишуся Сайдонією Імпірінс після того, як Елантра стане вашою Імператрицею.

Його рука схопила мою, і він потягнув мене назад, коли я вже збиралася піти.

— Я ніколи не дозволю Елантрі погрожувати тобі, — тихо, але твердо промовив він. — Ніколи. — Вираз його обличчя був незворушним, і я повірила йому.

Тінь промайнула по залитому сонцем солярію, і ми з Тайрусом подивилися вгору. Купол неба складався з атмосфери, за якою відкривався простір синього зоряного неба. Тим не менше, зараз на горизонті виднілося ще щось...

Це було схоже на великий шматок сміття, що наближався до нас. Він підпливав усе ближче і ближче, доки не набув певної форми: довгої й циліндричної.

Я із жахом зрозуміла, що це було не сміття.

Це була ракета. І вона розірве цей купол на шматки.

Ми з Тайрусом усвідомили це одночасно.

— Біжи, — крикнув Тайрус, але я вже була на ногах, і ми помчали через мирний, ідилічний сад до дверей, за якими відкривався безпечний коридор...

Громовий вибух похитнув світ навколо нас. Коли в кристалічних вікнах відкрилася рвана діра, нас із ревом затопила синя атмосфера й купол розгерметизувався. Сильний вітер збив мене з ніг. Я відчула, як мене відриває від землі...

Його рука схопила мою долоню й потягнула мене вниз. Навколо, у шаленому вихорі кружляли потоки синіх газів і обпалювали мені очі. Я озирнулася і побачила, як блакитне небо витікає в порожнечу простору — у палаючу, надщерблену пробоїну, що утворилася в тому місці, куди вдарила ракета.

— Видихни! — прокричав мені Тайрус, його голос рознісся по вітру. — Видихни все!

Я відчайдушно видихнула все повітря з легенів. Хватка Тайруса ослабла, бо він намагався втриматися за стовбур дерева, за який попередньо схопився, тому я вчепилася в його одяг і видерлася по ньому на дерево. Потім вільною рукою я підтягнула Тайруса, дуже сподіваючись, що дерево достатньо надійно вкоренилося, аби протистояти зовнішньому тиску.

Воно пустило міцні корені.