Розділ «33»

Голос Невені зірвався.

— Немезідо, я знаю, що такі істоти, як ти, зазвичай... вбивають людей, тому те, що ти не скривдила мене, має щось означати. Зважаючи на це й те, що ти зробила із Саліваром і Дівайні, можливо, одного дня я зможу пробачити тобі твою брехню.

Я зауважила, що вона назвала мене істотою.

— Мені жаль, що я зробила тобі боляче, але так було треба... Тим не менше, Невені, я не шкодую, що завдала болю їм.

— Добре, — посміхнулася вона. А потім її посмішка згасла. — Я лише хочу застерегти тебе. Тайрус може бути ворогом твого ворога, але він усе одно залишається Домітріаном. Ніколи не довіряй їм. Жодному з них. Це родина вбивць і брехунів. Можливо, він і не відкрив ту ампулу з Розчинним Туманом, але він все-таки приніс її із собою. Про що це говорить?

На цьому ми з Невені розпрощалися, можливо, назавжди.

Тепер, коли пурпурний океан і величезні континенти, гірські хребти й хмари зменшувалися в міру того, як ми відлітали все далі, я поглянула на Тайруса, пригадуючи дні, проведені там унизу — на планеті. Він розглядав ампулу з Розчинним Туманом — символ наказу свого дядька, якого він ослухався. Він проігнорував старі способи вирішення питань і пішов іншим шляхом.

— Ви вразили мене, — сказала я. — Ви продумуєте свої дії на десять кроків уперед.

Тайрус тяжко зітхнув і тремтячою рукою відштовхнув ампулу.

— Можливо, це лише так здається. Я не очікував, що вони візьмуть штурмом мою кімнату і відведуть на страту. Коли це сталося, я думав, що мені кінець. Я думав, що все було марно. А потім прийшла ти.

Лише тоді я помітила, що він тремтить усім тілом — його організм викидає надлишок адреналіну. А він дивився на мене, розглядаючи кожну мою рису з благоговінням і здивуванням.

— Немезідо, ти неймовірна. Я приготувався до неминучої смерті, а потім з’явилася ти, як ангел помсти... — він втратив голос. — Я звик до думки, що люди вмирають або зраджують, і я можу розраховувати лише на себе, але відтепер це більше не так. Я відчуваю, що можу довіряти тобі. Можливо, це зізнання прозвучало, як незначна заява, — його очі затуманилися, а голос захрип, — але це найбільший комплімент, на який я коли-небудь зважувався.

Я почервоніла, бо знала, що в дитинстві Тайрус втратив усіх, кого любив. Я відчувала його біль, коли він розповідав про смерть матері. Я знала, що він ріс під постійною загрозою смерті від рук своїх рідних, і, щоб вижити, покладався лише на власну кмітливість. Його слова означали дуже багато, вони були важливими, і мені не потрібно було пояснювати, чому саме.

Ніхто ніколи не дивився на мене так, як він... Я не могла відповісти таким самим поглядом, але коли я опустила очі, то не здатна була відвести їх від його губ, обличчя пашіло, а в роті пересохло.

Його великий палець ковзнув по моїй щоці.

— Поглянь на мене, — сказав він.

Я зробила різкий вдих і відкинула ці тривожні відчуття. Коли я підняла голову, його розумні очі, здавалося, зазирнули в глибини моєї душі.

— Ти неймовірна, — м’яко промовив він. — Це надто егоїстично з мого боку, але єдине, про що я можу зараз думати — це бажання повністю володіти тобою?

— Володіти мною... як...? — затинаючись промовила я.

Його губи вигнулися в дивній посмішці.