Міжнародна конкуренція, національні інтереси й специфіка індустрії - це основні причини, які вимагають участі державних органів в управлінні туріндустрією. Еволюція принципів розвитку туризму від кількісних показників до якісних дозволяє визначити основні проблеми, які необхідно враховувати при розробці основних напрямків державної політики. Для сфери сучасного туризму характерна роздробленість на рівні державних органів управління, що суттєво ускладнює поєднання різних складових туристичної політики. У деяких випадках вирішити частину проблеми допомогло створення координаційного органу. Однак за такої стратегії відповідальність за сферу туризму перекладається на тих, хто її все ще погано знає. "Управляти" припускає "передбачати", тому держава повинна мати довгострокову стратегію. Держава в управлінні туріндустрією повинна йти шляхом передання суб'єктам туристичної індустрії знань, які допоможуть їм розробляти власну стратегію інвестицій і комунікацій. Удосконалюючи ці знання туризм відіграватиме дедалі важливішу роль в обговоренні важливих питань свого існування і зміцнить свої позиції. Наприклад, частка туризму, як уже зазначалося, залежить від збереження й "просування" національної спадщини, а тому туризм повинен не тільки брати участь, а й сприйматися як провідний елемент у всіх процесах, що стосуються національної спадщини. Від цього будуть залежати і враження, створюване туристичною індустрією загалом, і політична значущість туристичної галузі.
Водночас держава повинна чітко визначити й пропагувати те, що може мати значення для розвитку туризму, зокрема конкретні заходи з розвитку туризму у світовому масштабі. Відмова від протекціоністської політики, право на відпочинок і збільшення тривалості відпусток - усе це, звичайно, є бажаним, але стає можливим тільки за умови визнання цих заходів національними пріоритетами. Важливо сформулювати основні політичні принципи й закріпити їх у робочих програмах, що реально демонструватимуть ступінь і напрями необхідного втручання держави в туристичну сферу.
Інвестиційна політика відносно міжнародного туризму. Основними напрямами державної підтримки розвитку туризму є такі:
• контроль процесу розвитку туристичної діяльності, заснований на концепції планомірного розвитку, що неможливо без визначення національних пріоритетів. Завдання держави - визначити ці пріоритети;
• розвиток інфраструктури, що належать до компетенції органів влади, як державних, так і місцевих. Це основа будь-якої соціально-економічної діяльності, у тому числі туризму;
• втручання держави в необхідних випадках, наприклад, у справу випуску устаткування для тих сфер, де приватний сектор не зможе розраховувати на високі прибутки, отже, не буде зацікавлений в інвестиціях, наприклад, соціальний, молодіжний, культурний туризм. Те ж саме можна сказати про реалізацію проектів, які вимагають значних інвестицій, розміри яких перевищують можливості приватного сектора;
• державна підтримка туризму, а також економічне та юридичне регулювання цієї сфери державою, що прямо впливає на ухвалення рішень про інвестиції. Галузеві проекти й програми розвитку, які розробляються під егідою держави, сприяють залученню засобів у цей сектор.
Туризм "приречений на успіх", якщо провадиться виважена національна політика в сфері туризму й планування розвитку цього сектора на національному й регіональному рівнях.
Закордонний досвід регулювання кадрової політики в міжнародному туризмі. Міжнародною практикою визначена ефективність контролю з боку держави за загальними вимогами, яким повинні відповідати працівники туристичної сфери. Для цього розробляються й ухвалюються на державному рівні професійні стандарти й кваліфікаційні вимоги до осіб, які провадять професійну діяльність у туризмі. Однак переліку туристичних професій затвердженого на міжнародному рівні поки що нема, хоча ця робота передбачена планами ЮН ВТО. Таке положення зумовлене передусім, тим, що в туризмі провадиться діяльність, яка належить і до інших секторів, до неї залучаються як місцеві мешканці, так і туристи з інших регіонів чи країн (місцевий транспорт, торгівля, спортивний, культурні, санітарно-гігієнічні послуги тощо). ЮН ВТО разом з ООН зробила кілька кроків у напрямі розмежування й опису туристичних професій. Першим таким кроком стало визначення видів діяльності в туризмі (СІКТА).
Часто на практиці класифікація туристичних професій чи занять прямо залежить від реальної значущості цього сектора економіки (яка істотно відрізняється від регіону до регіону) у житті країни чи області.
Аналіз національних законодавчих й інших регламентуючих актів дає підстави для висновку про те, що туристичними слід насамперед вважати професії можуть вважатися в першу чергу професії, пов'язані з прийомом й обслуговуванням туристів і організацією поїздок. Отже, у більшості країн об'єктом регламентації є, насамперед, діяльність організаторів подорожей, турагентств, туроператорів, турпредставництв, гідів і супроводжуючих.
Професійна підготовка й державне регулювання в туризмі. Визнання державою важливості спеціальної професійної підготовки в туризмі підтверджує, зокрема, той факт, що в більшості країн умовою одержання ліцензії на провадження туристичної діяльності є спеціальна професійна освіта. Аналогічна вимога висувається до осіб, які бажають займатися іншою професійною діяльністю, пов'язаною з прийомом і обслуговуванням туристів: до гідів, супроводжуючих, екскурсоводів та ін. Туристичне законодавство Франції, Іспанії, Угорщини, Португалії й інших країн містить чіткі вимоги до рівня загальної й професійної підготовки цих категорій працівників.
Як уже зазначалося, Директива ЄС від 19 червня 1990 р. № 90/314/ CEE ставить завдання гармонізувати законодавчі й нормативні акти держав - членів ЄС у сфері, яка стосується подорожей і відпочинку в складі комплексного туристичного продукту.
Одним з основних є положення про вільний вибір для громадян держав - членів ЄС місця проживання й роботи в межах Євросоюзу. У цьому плані вже досягнуто значного прогресу. Так, були прийняті директиви, які стосуються лібералізації процесу надання низки послуг, що мають відношення до туризму й туристичних професій: послуги ресторанів, кафе, готелів, деяких категорій кемпінгів, гідів і працівників турагентств.
Директива ЄС № 89/48/СЕЕ, яка набула чинності 1991 p., передбачає впровадження системи визнання дипломів про вищу освіту в межах Євросоюзу, а також встановлює трирічний мінімум для професійної освіти.
Процес координації професійних вимог, метою якого є сприяти вільному обміну зайнятих у виробництві, торкнувся працівників служби прийому в готелях, економічного відділу, покоївок, працівників ресторанів, барменів, касирів, портьє й кухарів. Були погоджені вимоги до супроводжуючих туристичних груп, працівників турагентства, працівників служби з організації конгресів, працівників рекламно-інформаційного туристичного відділу, технічного персоналу служби прийому в туристичному агентстві, працівників парку відпочинку.
Директива ЄС № 75/368/СЕЕ стосується умов, у яких гіди й перекладачі можуть провадити свою професійну діяльність як особи, які організовують поїздку, і особи, які супроводжують туристів. Положення цієї Директиви не поширюються на екскурсоводів, які працюють у місцях, відвідуваних туристами. В 1995- 1996 р. у країнах Західної Європи, які є членами ЄС, був схвалений перелік професій, що відповідають основним видам професійної діяльності в готельному й ресторанному секторі, а також сформульовані кваліфікаційні вимоги до них.
Туризм фігурує в програмах ЄС з професійної освіти й підготовки.
Програма COMET передбачає співпрацю туристичних підприємств і університетів у сфері підготовки фахівців з туризму з використанням новітніх технологій і розробок.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Економіка туризму» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Туристична політика держав за умов економічної глобалізації туристичної індустрії“ на сторінці 1. Приємного читання.
