Все суспільство Августин поділяє на правителів, підлеглих і підкорених, наголошуючи, що їм усім притаманне прагнення до влади. Мудрець не лише подає історію розвитку суспільства, показує місце людини у суспільстві, Всесвіті, а й створює есхатологічну модель подальшого поступу людства*77.
*77: {Історія світової цивілізації: Соціокультурний розвиток людства. — С. 22—23.}
Значний внесок у розвиток пізнання, людини, суспільства, культури і науки зробили представники середньовічного гуманізму, які пропагували яскраво виражену соціальну орієнтацію на людину з її земними інтересами, потребами і цінностями, займаючись пошуком гармонії між природою і людиною. Найвідомішими представниками гуманізму епохи Відродження були Аліг'єрі Данте (1265—1321 pp.), Франческо Петрарка (1304—1374 pp.), Леонардо Бруні (справжнє ім'я — Аретіно) (1370—1444 pp.), Валла Лоренцо (1405 чи 1407—1457 pp.) та ін. У їх працях має місце поєднання аналізу соціально-географічних фактів із філософськими роздумами й узагальненнями, що можна розцінювати як новий елемент у соціальному пізнанні.
В період Середньовіччя помітна роль у географічній науці належала арабським вченим, географічний світогляд яких був надзвичайно широкий. Адже араби, котрі жили з VH ст. на Аравійському півострові, постійно розширюючи кордони своєї держави, торгували з багатьма середземноморськими, східно-азійськими, африканськими країнами. З працями арабських географів можна ознайомитись завдяки дослідженням відомого академіка І. Крачковського (1883—1951 pp.)*78. Серед цих вчених — Ібн Хордадбек (820—912 pp.), який на основі архівних даних, донесень і відомостей склав "Книгу шляхів і Держав"; Ібн Сіна (Авіценна; 980— 1037 pp.), котрий у "Книзі зцілення" торкається питання походження тваринного світу, тривалості життя людини та ін.; Біруні (973—1048 pp.), який у книзі "Канон Мансуду" розповідає про окремі східні країни; Ідрісі (1100—від 1161 до 1165 pp.), котрий під враженням подорожей до Північної Африки, Іспанії, Португалії, Франції, Малої Азії написав книгу "Розваги сумуючого за країнами і областями"; Ібн Баттута (1304—1377 pp.), який, об'їздивши півсвіту, описав враження у книзі "Подорожі Ібн Баттути" та ін.
*78: {Крачковский И. Ю. Избранные сочинения. — М.: Изд-во АН СССР, 1957, Т. 4.}
Ці вчені не внесли нічого принципово нового в теорію географії, але зуміли зберегти для нащадків ідеї античного світу, збагатили науку величезною кількістю соціально-географічних фактів, зробили великий внесок у країнознавство. Аналогічне значення для формування соціально-географічних знань мали праці великого європейського мандрівника Марко Поло (бл. 1254—1324 pp.), а також діяльність географів епохи великих географічних відкриттів: подорожі Христофора Колумба (1451—1506 pp.) і відкриття Америки, плавання Васко да Гами (1469—1524 pp.) і уточнення кордонів Африки, кругосвітнє плавання Фернана Магеллана (бл. 1480—1521 pp.) тощо.
Пошуки соціальних ідеалів і найкращих форм державного устрою сприяли появі концепцій утопічного соціалізму, основоположниками яких були Томас Мор (1478—1535 pp.) і Джованні Доменіко Кампанелла (в чернецтві — Томмазо; 1568—1639 pp.). Ці мрійники намагалися створити на окремій, ізольованій території (о. Утопія у Т. Мора і Місто Сонця у Кампанелли) модель суспільного устрою, побудованого на загальнонародній власності, на основі якої мали б здійснитися надії людей на рівність, справедливість, загальне щастя, братерство.
Аналіз праць Т. Мора і П. Кампанелли засвідчує, що вони абсолютно ігнорували роль природного середовища, географічних особливостей і факторів у розвитку суспільства та людини, не брали до уваги значення свободи не лише для формування особистості, а й для рівня розвитку виробництва, науки, культури. Практика розвитку постсоціалістичних країн реально доказала утопічність ідей Т. Мора і Т. Кампанелли і гостру потребу у відповідних соціально-географічних знаннях.
Огляд розвитку соціально-географічного знання епохи Середньовіччя доцільно закінчити аналізом ролі праць голландського географа Берхарда Варенія (Вареніуса; 1622—1650 pp.). Вчений, акцентуючи на значенні географічної науки у суспільстві, вперше визначає географію як природничу науку, що вивчає землю загалом (всезагальна географія), за крупними зонами (хорографія) і невеликими ділянках земної поверхні (топографія). Географія у Варенія залишалася єдиною, бо в той час принципи вивчення не розрізнялися при здійсненні дослідження географічних об'єктів.
Отже, географія і в Середні віки сприймалась як прикладна наука. У зв'язку зі соціальною парадигмою, що панувала у ті часи, не було відповідної потреби в соціально-географічних науках. У межах єдиної географії відбувалось накопичення соціально-географічних фактів, які лише внаслідок переосмислення науковцями наступних поколінь можуть слугувати прикладами формування соціально-географічних знань.
Розвиток соціальної географії у XVIII—XIX ст.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Соціальна географія» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 2. ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ТА СУЧАСНИЙ РІВЕНЬ ТЕОРЕТИЧНИХ ОСНОВ СОЦІАЛЬНОЇ ГЕОГРАФІЇ“ на сторінці 4. Приємного читання.
